Лагідний янгол смерті
- Автор: Курков Андрей Юрьевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: KM Publishing
- ISBN: 978-966-424-133-2
- Переводчик: Віта Левицька
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Лагідний янгол смерті». Краткое содержание книги:
— А про що це ти співала? — запитала Галя.
— Це пісня про дві сім'ї кочівників, які зустрілися на один день у пустелі. В одній сім'ї був син, а у другій — донька, які покохали одне одного з першого погляду. Але їхні батьки зв'язали кожен свою дитину і роз'їхалися в різні боки. І коли їх віднесли верблюди далеко одне від одного, сказав батько своєму зв'язаному сину: «Коли я був таким, як ти, я теж покохав доньку кочівника, який зустрівся нам на шляху. І так само зі мною вчинив мій батько. Я довго переживав, але потім забув про своє горе. А потім батько знайшов мені наречену, і ми були з нею щасливі. А якби було по-іншому — в нас народився би не ти, а хтось інший». А мати дівчини розказала таку ж історію про себе, про те, як вона переживала довгі роки, а потім вийшла заміж за рішенням свого батька. І тільки одного не помітили батько закоханого хлопця і мати закоханої дівчини. Вони не впізнали одне одного, адже саме вони багато років тому зустрілися ось так на один день у пустелі, і їх так само, як і вони своїх дітей, зв'язаними розвезли батьки.
Ці дві пісні не тільки наблизили вечір, але й наче розігнали взаємні підозри. Ми без поспіху розклали свої підстилки і влаштувалися на ночівлю недалеко одні від одних у черговій улоговинці між двох кам'яних язиків Актау, які розповзалися в різні боки.
Перш ніж заснути, я довго міркував про різні способи подолання міжнаціональних бар'єрів і недовіри. Та атмосфера, яку навколо створили дві пісні, вже не здавалася мені чарівною. Я бачив, що ситуація стара як світ, і те, що саме жінки ворогуючих народів своїм співом налагоджують мир і спокій, не стільки несподівано, скільки закономірно. Ось він, універсальний давній спосіб утихомирити міжнаціональні конфлікти на будь-якому рівні. Є, звісно, й інші способи. Українець Миклухо-Маклай, коли вийшов на папуаський берег і побачив перед собою розбурханий озброєний натовп аборигенів, демонстративно ліг спати просто на пісок. Ми ніколи не дізнаємося, що про нього подумали в цей момент папуаси. Важко собі уявити, щоб Миклухо-Маклай, зійшовши на берег, раптом заспівав би папуасам «Розпрягайте, хлопці, коні». Тут уже, щоб усе закінчилося мирно, йому знадобився би перекладач-синхроніст. Так, подумав я, пісні годяться для залагодження міжнаціональних конфліктів, але не міжрасових.
Так лежав я, натомлений, обіймаючи рукою вже сплячу Гулю і поглядаючи на високі зорі. Похропування Петра здавалося мені мирною мелодією, що навіювала добрі сни. Я лежав і міркував у такт цьому похропуванню, доки не заснув.
38
Сон мій був важким і закінчився огидно до нудоти. Я прокинувся від болю в ногах і руках. Знову мої руки були зв'язані за спиною, і зап'ястки нили від мотузки, що вгризлася в них і стягнула значно міцніше, ніж перше. «Так, — подумав я, — ось тобі й довірився пісням». Я перекотився на бік і якийсь час не міг нічого збагнути. Переді мною, також зв'язані й у тих самих позах, лежали і Гуля, і Петро з Галею. Від цього видовища я просто очманів і на якусь мить забув про власні мотузки. Усі ми не спали, але перебували у шоковому стані, мовчали, подумки пережовуючи те, що відбулося. У моїй голові замерехтіли різноманітні здогади, що більше скидалися на сюжети фільмів про американських індіанців. Я не бачив поруч нікого, хто міг би виявитися власником мотузок, що скували нас. І ця тиша почала нагнітати нервовий страх перед невідомим.
Я примусив думки уповільнити плин. Намагався аналізувати спокійно. Якщо зв’язали і мене, і українців, то, можливо, це справа рук якихось казахів. Але ж і Гулю зв’язали? Імовірно, вони зв’язували нас уночі й не розгледіли її. А потім, іще до світанку, забралися геть? І ось незабаром повернуться, й тоді, певно, якщо це казахи, Гуля знайде з ними спільну мову. Може, і співати не доведеться?
Раптом тишу розколошкали гучні кроки, що долинули з-за найближчого кам’яного язика. Здавалося, що хтось навмисно карбує крок, аби нагнати на нас страху. Петро теж почув кроки і повернув голову в їхній бік.
З-поза кам’яного язика вийшов не душман і не казах, а рослявий і міцно збитий чоловік-слов’янин у спортивному костюмі «Адидас». На вигляд йому було років п’ятдесят.