Повний місяць

Власний вигляд Голуба дозволяв злитися з натовпом та розчинитися в ньому. Стара, місцями драна шкіряна льотна куртка поверх багато разів праної гімнастерки без ременя, такі ж старі солдатські галіфе, давно не чищені чоботи. Замість пілотки чи кашкета — звичайний картуз, козирок низько на очах. До того ж старанно кульгав, удавати комісованого після поранення допомагала саморобна тростина. В задимлену й запльовану чайну при місцевому базарі зайшов один із десятків тисяч неприкаяних небораків, одягнених із чужого плеча. Подібні йому десь у мандрах або загубили, або пропили все більш–менш пристойне, що мали. Й напевне знають — ніхто ніде їх таких із фронту не чекає, ось і намагаються бодай десь кинути якір. Аби не скотитися до жебрацтва, бо скоро зарядять дощі, далі — холоди, дах над головою конче потрібен. Як пощастить, то й пригріє котрась невесела вдова. Все ж руки–ноги при мужикові, а кульгає — так Бог із ним, не так страшно, не людський обрубок.

Звісно, Голуба зараз вдовиці не цікавили. Під виглядом комісованого червоноармійця, котрому треба за щось зачепитися та на якійсь час осісти, він товкся серед людей, ненав'язливо розпитував про роботу й ніби між іншим натякав — мовляв, є тут, у селищі, військовий склад. Фронт давно й швидко пішов уперед, проте склад зостався. Поставили взвод солдатів для охорони, командир налагодив караульну службу. Та чим далі, тим більше молодим здоровим бійцям набридало сидіти у глибокому тепер тилу. Правда, не всім, дехто навіть устиг підженитися серед місцевих. Але наказу вирушати на фронт не надходило. Навпаки, частину складу переобладнали під продуктовий, для місцевих потреб. Та й обмундирування новеньке лишилося на балансі. Не лише радянське — у спадок від німців, котрі облаштували на околиці, в старій стайні, цей склад ще раніше, перейшли комплекти форми та постільної білизни досить пристойної якості.

Отже, від травня склад із суто військового, інтендантського об'єкту перетворився на цілий структурний підрозділ. Уже тільки стерегти його не достатньо: обріс тиловою бюрократією, яка потребувала кадрів. Тож «на складах», як говорили в Сатанові, можна було надибати роботу. Тим більше — вчорашнім фронтовикам, котрі мали цілі руки й міцно трималися на ногах.

Склад, вірніше — його вміст цікавили Жору Теплого вже давно. Й підбиратися туди треба було довго й обережно, крок за кроком, не викликаючи зайвих підозр.

Задум був дуже простий. Одним наскоком захопити все, що можна забрати зі складів за раз. Марш–кидком рвонути від Сатанова до Проскурова, там скинути всю здобич оптом за наперед домовлену ціну баригам — й розчинитися з живими грішми. Теплий розраховував на цьому етапі розпустити банду, аби потім, за якійсь час, зустрітися подалі звідси. Бажано — у великому місті. Києві, а ще краще — Харкові, звідки до Жориних рідних місць рукою дотягнешся.

Як устиг переконатися Голуб, земля в Кам'янці та довкола починала горіти в Теплого під ногами. Тому той зрадів його появі, хай і влаштував неприємну перевірку. Адже він — нова в цих краях людина, ніде не світився, й здатен пересуватися містом та округою вільніше за інших. Придумати відповідну легенду — й можна посилати кента в розвідку. Завдання Голуба — винюхати все, пов'язане зі складами.