Повний місяць
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-8659-38-6
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Повний місяць». Краткое содержание книги:
Розгадати таємницю сатанівського лісу береться бойовий офіцер, фронтовик Андрій Левченко. Разом із ним у небезпечній грі — Ігор Вовк, який утік із сталінського концтабору, жорстокий капітан НКВД Віктор Сомов, ватажок дезертирів Жора Теплий та повстанський сотник на псевдо Грім. Їхні долі сплелися в тугий вузол, вони небезпечні один для одного, кожен має свій секрет. Але життя кожного, а заодно — й кохання втікача Вовка, залежить від того, кому вдасться вистояти в двобої з перевертнем. Якщо вовкулаки, звичайно, реальність, а не породження людського розуму та генія…
Нова гостросюжетна історія від Андрія КОКОТЮХИ — детективний трилер, виконаний у популярному стилі ретро–роману. Дія захоплює з перших сторінок. А фінал обіцяє несподіванки, яких не чекав, за його зізнанням, сам автор.
Левченко за інших обставин не здивувався б, побачивши цю жінку в лісі. Гриби, трави, дикі яблука та груші — все, що може дати ліс у вересні, люди брали охоче.
Та не після того, як у тутешніх лісах завівся скажений вовк — людожер.
Звісно, місцеві далі ходять до лісу, адже він годує. Лиш збираються тепер гуртом. Та сто разів подумають, перш ніж наважаться піти. Липської це, виглядає, не стосується. В неї пацан на руках, а вона сміливо йде до лісу, звідки може не повернутися. На кого лишить малого?
Нічого підозрілого Андрій за Катериною не помічав. Відкрита, не відлюдниця, поводить себе як людина, котрій уже нема, чого й кого боятися.
Але щось привело її до лісу. Йде крадучись. Не хоче, аби її побачили. Хоча логіка вимагає взяти з собою когось за компанію.
Дивно.
Підозріло.
Немов відчувши щось або почувши, Катерина завмерла. Постояла так, спиною до Андрія. Поволі обернулася. Встигнувши сховатися за дерево, він одночасно присів, повільно ліг животом на траву, розпластався, перестав дихати. Спершу нічого не чув. Та за кілька довгих хвилин жінка, заспокоївшись чи прогнавши свою тривогу, пішла далі.
Левченко ж не квапився підводитись. Навпаки, обережно перевернувся на спину, глянув на небо та молочного кольору хмарки, що неквапом пливли повз верхівки дерев. Намацав травинку, зірвав, засунув до рота, трошки пожував.
Отакі, значить, справи.
Самотня жінка не боїться ходити з кошиком до лісу.
Або — боїться, як і всі в Сатанові, та не йти чомусь не може.
Або — не боїться, бо знає, чому страхатися не треба. Випадковість, яка породжує масу запитань до громадянки Липської. І він, Андрій Левченко, неодмінно її спитає. Поки ж просто візьме на замітку.
Сплюнувши пожовану травичку, легко підхопився. Вже не надто криючись, пішов назад, до того місця, де залишив свій мотоцикл.
… Лікар чекав. Та ділитися результатами роботи не поспішав. Вираз обличчя підказав, чого хоче Нещерет — тривожного й водночас нетерплячого питання:
— Вийшло, Савичу?
— Дивлячись, що саме ви вкладаєте в оце ваше «вийшло».
— Хіба тут можуть бути варіанти?
— Все може бути, Андрію. Ось є в мене результат, а ви розчаровано скажете — не вийшло. І навпаки: я вважаю — нічого толкового не домігся. Висновок надто суперечливий, враховуючи, гм, наші з вами польові умови. Ви ж все це приймете без заперечень. Що з точки зору науки теж не зовсім правильно.
— Савичу, голову мені не морочте. Між іншим, ось, сюди гляньте.
Обережно, немов крихкий скляний предмет, Левченко витягнув із нагрудної кишені кітеля загорнутий у подорожник вовняний жмутик. Озброївши очі окулярами, Нещерет нахилився, вглядівся, потім узяв листок за низ, підніс ближче до скелець. Так само обережно поклав назад на стіл, запитав:
— Або пес десь бігав, який линяє. Або…
— Вовк! — випередив Андрій. — Вовк же, правда?
— Де ви це взяли? Хоча… здогадуюсь. Вирішили землю носом порити.
— Не землю. Але напрямок у вас правильний. Так це — від вовка?
— Я не зоолог, Андрію. З вовками ніколи справу не мав. Звісно, відрізню шерсть тварини від…, — він зам'явся, явно підбираючи вдале порівняння, — … від… Не знаю, від чого завгодно відрізню! Ну вас із вашою шерстю, кінець кінцем. Так само, якщо хочете знати, не вгадаю по слідах слини тварину. Для цього потрібні зовсім інші умови, інакше обладнання, не такий фахівець, як оце я…
— Але слину тварини від людської відрізняєте?
— Так, тут не помилюся.
— Тоді почнемо знову — вдалося, Савичу?
Нещерет зітхнув.
— Мабуть, більше тягнути нема смислу. Аналіз вийшов.
Лікар за звичкою тупцяв на місці, пересуваючись убік та зволікав із відповіддю. Явно не заперечуючи, аби її видирали з нього кліщами. З цього Левченко вже зрозумів, якою вона буде. Й усе одно натиснув ще:
— Що? Коліться, Савичу, ну!
— Слина людська. Ви це хотіли почути, Андрію? На нашу… мою медсестру Любу напала й перегризла їй горло людина. Хочете, щоб я закінчив? Так я закінчу — можливо, дуже можливо, що на інших… інші… Словом, на всіх людей нападала ця сама… істота. Задоволені?
— А вночі від мене тікав вовк.
Це прозвучало дуже буденно.
Левченко не сподівався від себе такої реакції. Так, ніби людина — вовк — звичний порядок речей.
Війна вчить нічому не дивуватися.
Розділ п'ятий
«Чапаєв»
Голуб упізнав цей зламаний ніс.