Повний місяць
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-8659-38-6
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Повний місяць». Краткое содержание книги:
Розгадати таємницю сатанівського лісу береться бойовий офіцер, фронтовик Андрій Левченко. Разом із ним у небезпечній грі — Ігор Вовк, який утік із сталінського концтабору, жорстокий капітан НКВД Віктор Сомов, ватажок дезертирів Жора Теплий та повстанський сотник на псевдо Грім. Їхні долі сплелися в тугий вузол, вони небезпечні один для одного, кожен має свій секрет. Але життя кожного, а заодно — й кохання втікача Вовка, залежить від того, кому вдасться вистояти в двобої з перевертнем. Якщо вовкулаки, звичайно, реальність, а не породження людського розуму та генія…
Нова гостросюжетна історія від Андрія КОКОТЮХИ — детективний трилер, виконаний у популярному стилі ретро–роману. Дія захоплює з перших сторінок. А фінал обіцяє несподіванки, яких не чекав, за його зізнанням, сам автор.
Так Офіцер вивів його через усе селище на самісіньку околицю. Де минув дві зруйновані хати, зайшов у третій двір, крайній на цій вулиці — далі починався ліс. Перейшов двір, ступив на ганок, пововтузившись із замком, зник у домі.
Аж тепер Голуб замислився. Отже, він вистежив Офіцера й знає, де його лігво. Що це дає? Зайшовши у найближчий покинутий двір, він присів за парканом, закурив. Зробивши кілька затяжок, відразу похопився, загасив цигарку. У цих краях чужі не ходять, тим більше — не ховаються й не курять.
Але, судячи зі страшних історій про вовків–перевертнів, яких йому довелося наслухатися в Сатанові, всякий незнайомець, особливо — той, хто криється на околицях та біля розвалених хат, викликає небажану підозру. Чорт його знає… Раптом за вовкулаку приймуть та на вила, гляди, наштрикнуть з переляку. Краще забратися від гріха.
Ще раз глипнувши кругом, Голуб легко перебрався через напівзруйнований паркан. Озирнувся на будинок, в якому зник Офіцер. Вікно слабо світилося, запалив свічку чи гасову лампу. Тихо сидить у своїй норі, навіть не знає, що вже розсекречений.
Сплюнувши, Голуб закульгав назад. За великим рахунком, у селищі його більше нічого не тримало. Все, що хотів та зміг, дізнався. Збирався ж повертатися на Кам'янець сьогодні, ще вдень. Вирішив ще трохи затриматися про всяк випадок.
Так би й прогавив старого знайомого.
Ну–ну…
Загальні збори Левченко проводив удень.
На вечірній кіносеанс привезли «Чапаєва». Директорка Будинку культури з області ледь не зубами вигризла. Дарма, що два тижні тому, на початку вересня, вже крутили. У партизанів директорка була парторгом, замінила на цій посаді вбитого в бою чоловіка, секретаря партійної організації загону. Вирізнялася грубим, прокуреним голосом, могла вишикувати комсостав. У самому Сатанові з нею мало, хто бажав заводитися по–серйозному. Андрій був певен, що Парторгшу, як її тут називали, побоювався навіть Сомов. Хоча нагоди переконатися в цьому не випадало: начальник відділу НКВС та колишня партизанка дивним чином майже не перетиналися ані по справах, ані особисто. Попри це, Левченко придумав для себе пояснення — головний місцевий чекіст обходить Парторгшу десятою дорогою, і воно начальника міліції цілком задовольнило.
Сам же Андрій мимоволі прийняв її удар на себе, заїкнувшись про важливість таких зборів та закликавши провести їх перед показом «Чапаєва».
— Все одно ж бачили, Тамаро Василівно! Кожен напам'ять знає, пацани он переказують!
— Товаришу старший лейтенант! — пробасила Парторгша у відповідь. — Ви товариша Левітана по радіо слухаєте? Чули, що наші війська оточили фашистів під Яссами? Котел їм там зробили. Хай варяться, паскуди, в своїй смолі.
— Я слухаю зведення інформбюро, Тамаро Василівно. До чого тут кіно про Чапаєва?
— Відчуття перемоги, товаришу Левченко! На всіх фронтах наші перемагають! Кажуть, Фінляндія вступила в війну, разом із нами б'є спільного ненависного ворога. А мені що пропонують у області? «Помилку інженера Кочіна?» «Безприданницю», де красиву артистку в кінці вбивають? Чи «Серця чотирьох», комедію! Теж мені, для підняття бойового духу трудового народу в тилу! «Чапаєв», товаришу Левченко! Тільки «Чапаєв»! І я пояснюю це товаришам у культвідділі…
— Тамаро Василівно, хіба Чапаєва в кінці не вбивають?
— Демагогія, товаришу Левченко! Нашого Чапаєва не вбивають! Він гине за діло революції у нерівній битві з ворогом! А буржуйську дамочку інший буржуй таки вбиває! І правильно робить, між іншим! Загибель Чапаєва тоді, в ті часи, надихає наших людей на переможний дух тепер! Тому крутити зараз саме це кіно, товаришу Левченко, ідеологічно, я сказала б — політично важливо! Будете сперечатися?
— З вами важко сперечатися, Тамаро Василівно, — погодився Андрій. — Хіба гарикатися.
— Теж нема смислу, до речі. Все одно ви свою лекцію не будете читати ні перед «Чапаєвим», ні замість «Чапаєва».
Левченко зітхнув, уявивши, як із цією жінкою–кременем доводилося вживатися партизанам і нині приходиться домовлятися іншим людям.
— Ви не розумієте. Не збираюся я лекції читати. Але в селищі в нас тиха паніка. Причина — нікому не потрібні плітки про нібито вовків–перевертнів. Коли всі налякані, це сприяє піднесенню бойового духу в тилу? Наші війська громлять фашиста на всіх фронтах. А тут люди вже з настанням сутінок ховаються по хатах, законопачують вікна й двері зсередини, власної тіні бояться. Нормально це, як ви вважаєте?