Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
Глибока тиша в природі. Листок, якого вона торкнулася, ще шелестить, а вона сторожко зупиняється і вдивляється в темряву. Широкі сходини з одного боку чорні, з другого — сліпучо-білі. Внизу таємниче поблискує вода. Складки плаща Габрієлі таять у собі срібло, і рука, що притримує плащ коло шиї, теж оправлена в срібло. Крислатий капелюх, її охоронець на заказаних шляхах, затінює обличчя аж до підборіддя, а підборіддя біле-біле.
О блідолиця зрадо! О жінка й ніч — обидві зачаровані й оманливі! Анрі забуває про все на світі, очі йому застилають сльози, він відхиляє кущ, стрибав через три сходини зразу, наздоганяє Габрієль і хапає рукою, щоб вона не втекла. Відхиляє їй голову назад і каже крізь зуби:
— Тікаєте, моя люба красуне? Від мене? Від мене?
Вона силкується опанувати себе, голос її ще тремтить:
— Як могла я знати, що ви тут, мій високий владарю!
Анрі відповів не зразу: він прислухався. На її обличчі він теж бачив напруження.
— Хіба ми не для того створені, щоб відчувати одне одного? — спитав він романтичним тоном, підхожим до ночі та її примарного духу. — Хіба чарівне дзеркало наших передчуттів не показує нам, де перебуває і що робить кожне з нас?
— Так, так, звичайно, так, мій високий владарю, — відповіла вона — й сама не почула свого голосу, бо прислухалась до тріску гілля, що все тихішав і врешті завмер. Вона зітхнула з полегкістю.
Анрі не згірше за неї знав, хто то відійшов.
— Яке солодке зітхання! Яка промовиста блідість! Не відмагайтесь: ви дожидали тут мене. Хіба ж могли ми не зустрітись! Хіба ми не з тих вічних коханців, що не помітили б, якби й світ довкола них запався? Як Абеляр і Елоїза[28], як Єлена й Паріс.
Вона дуже боялася, щоб йому не спало на думку, що він тут не Паріс, а Менелай. І все ж не могла стримати сміху; іронічно глянула на нього з-під крислатого капелюха й сказала:
— Мені холодно, ходімо вже.
Він узяв Габрієль за кінчики пальців, підняв її руку й повів садовими сходами, через сонне подвір'я замку, до лівої з двох ажурних вежок. Аж нагорі, у своїй кімнаті, Габрієль опанувала себе цілком, а що вже нічого не можна було змінити, то вона хутенько скинула з себе все й шурхнула в ліжко. А під ним лежав на підлозі той, другий, — такого не могла й сподіватись обачлива коханка. Тільки чоловік у запалі пристрасті розумів відчайдушність суперника, передбачав, що той не відступить, і, ввійшовши, зразу обшукав поглядом кімнату. Ліжко було залите місячним світлом.
Анрі ліг поруч Габрієлі, і вона з готовністю розкрила йому обійми. Та коли вона простягла до нього свої прекрасні руки, він уперше помітив, що вони ледь-ледь закороткі. І найприкрішим здалось йому те, що другий теж знав про цю ваду. Після любощів обоє відчули голод і відкрили коробку з цукерками, яку Анрі привіз з собою. Обоє мовчали, понапихавши роти. Та ось Габрієль почула якийсь шелест, відмінний від плямкання її коханця. З переляку вона перестала жувати й застигла.
— Бери ще! — сказав Анрі.— Чи у твоїй вежці водяться духи? Нехай їхні зітхання тебе не лякають, у мене шпага напохваті.
— Ох! Любий мій пане, це страхіття! Вже не одну ніч я ночувала у служниць, позад замку, бо тут у кімнаті щось стогнало. — Тепер їй уже не хотілося сміятись.
Анрі відказав:
— А це часом не дух Бляклого Листа? Я його вже давно не бачу: може, він помер? Та дарма, жити хоче кожен, чи то людина, чи дух, — заявив він і кинув під ліжко жменю цукерок. Обоє прислухались — і справді там наче рипнуло зубами: звук скоріш люті, ніж смакуваня.
— Тікаймо! — благала Габрієль, тремтячи й чіпляючись за нього.
— Ти ж не даєш мені встати.
— Забери мене з собою, я боюсь. Відчини двері, я кину тобі одежу. — Габрієль перелізла через нього й потягла його за руку, перелякано благаючи: — Не заглядай під ліжко! Бо накличеш нещастя.
— Духи — не найстрашніші з моїх ворогів, — сказав він, чи, скоріш, промимрив — від муки й гнітючого страху десь у нутрі.— В духів я завжди вірив. У що я не хочу вірити й чого не хочу знати, так це минуле, те, що було для тебе плоттю й кров'ю, та й досі, може, ще живе у твоїх думках.
— Ради бога, тікаймо ж!
— Мені про тебе все розповіли: і про Бляклого Листа, і про Лонгвілля, й про те, що було до них. Коли ти надокучила покійному королю, він продав тебе левантинцеві Цамету[29], отому лихвареві.
Він збирався перелічити ще кількох, хоча не вірив у жодного — то тільки проривалась назовні його мука, — та вона впала йому до ніг і стискала його коліна, поки він устав, але й тоді сиділа коло ліжка долі, щоб він не міг зазирнути під нього. Він одягся, і не глянувши туди. Потім накинув на неї широкий плащ, підняв її, по кручених сходах зніс униз і поніс через подвір'я, через сад, аж до поля, де стояв його кінь. Він посадив її перед собою. Тиха ніч, обмотані копита, м'яка рілля — Габрієль виразно чула шепіт у себе за спиною:
28
Як Абеляр і Елоїза… — Абеляр П'єр (1079–1142), видатний французький філософ, богослов і поет. В автобіографічному творі «Історія моїх поневірянь» описав своє трагічне кохання до дівчини Елоїзи, яке закінчилося тим, що обоє пішли в монастир.
29
Цамет Себастьян (1549–1614) — придворний швець Валуа, завдяки вдалим фінансовим операціям став одним з найбагатших людей свого часу, лихварем, давав під позички гроші Генріху IV та його коханкам, за що отримував від короля вигідні відкупи й посади.