Літа зрілості короля Генріха IV

Всі слуги її були протестанти. Вона давала пасторам гроші на їхню єресь, та й саму її вже підозрювали в єресі. Ще того літа король почав обдаровувати її так щедро, що їй вистачало і на особисті витрати, і на більш високі цілі. Нa пораду своєї тітки де Сурді вона зав'язала стосунки з консисторією — чи не погодяться там розірвати королів шлюб. Бо інакше — натякала вона через посередників — слід побоюватися, що король перемінить віру. Таким чином він воднораз і здобуде свою столицю, і стане досить могутнім, щоб домогтися від папи, чого хоче, — чи, краще сказати, того, що нашіптують йому пані де Сурді та її безбарвний приятель. Бо Анрі, закоханий, того літа забув про все на світі. Так воно було, на жаль.

Він лишився діяльним у дрібницях, бо не міг інакше; та, на жаль, про більш далекосяжні діла не думав: вони, власне, були давно зважені й вирішені, і він пустив їх на самоплив. А хто ж не дозволяє собі перепочинку, зупинки, послаблення? Можливо, це й не послаблення — може, він, певний свого успіху, тільки набирається сили для нового стрибка? Це не так, як у жінки, чиїм задумам може стати на заваді власне серце. Хоча кліка Сурді й користувалась якнайпрекраснішим знаряддям, але тому знаряддю не чужі були слабості жіночої природи. В замку Кевр, де не жив уже ніхто, крім кількох служників, Габрієль приймала свого Бельгарда.

Англійський посол написав з Нуайона своїй королеві, що король ніяк не може вирватися звідти — так палко закохався в губернаторову дочку. А та, між іншим, уже не раз щезала з міста, і король навіть не потребував стежити за нею, бо йому й так усе доносили: першого разу — куди вона подалася, другого — що вона там робила. У третій подорожі він сам супроводив її здалеку, непомітно, бо це діялося вночі. Він обмотав копита своєму коневі шматтям. У місцях, освітлених місяцем, він ховався в тінь. Габрієль їхала в низенькому округлому візочку, запряженому бараном, і сама правила ним. Широкий плащ волікся за нею по землі. В білому місячному світлі вона пропливала, наче видиво, і серце в Анрі калатало, а коли візок завертав за узлісся, він гнав коня лісом навпростець і наздоганяв її.

До Кевру він під'їхав з поля, припнув коня й прокрався до саду, по-літньому розбуялого: серед густої зелені там легко було сховатись. Та Анрі нюхом чув ворога. Чуття, загострені ревнощами, і в незрушному, теплому повітрі, серед усіх пахощів зела вловлювали присутність людини. Ось відхили кущ, тільки один кущ, і відкриєш обличчя, що не зичить тобі добра! Та Бельгард не ворушився, він поводився так само тихо, як і Анрі, а їхня кохана спускалася сходами до ставка.