Літа зрілості короля Генріха IV

«Йосафатовою долиною» називався королівський табір під Шартром, і коли одного дня король, весь у болоті, виліз із шанця, кого ж несли в паланкіні йому назустріч? Анрі кинувся бігти, мов хлопчак, щоб подати руку своїй Габрієлі, коли вона сходитиме на землю, і за цим майже забув про пані де Сурді. А потім повів їх обох до «Йосафатової долини». Габрієль була в зеленій оксамитовій сукні, що так пасувала до її золотих білявих кіс; у черевичках із червоного сап'яну ступала вона по грязюці, але всміхалась переможно. Для коханої короля опорядили вузьку й довгу будівлю одного заїзду; вона тієї ж таки ночі, не марудячи його довго, прийняла там того, хто так палко її жадав.

Вона зробила це, бо її досвідчена тітка де Сурді сказала їй, що воно оплатиться, а король такий чоловік, що платитиме й потім: його закоханість розгорятиметься ще дужче. Виявилося, що це справді дуже проникливі слова, і першою відчула вигоду сама пані де Сурді, бо її давній приятель Шеверні отримав від короля печатку й став іменуватися «паном канцлером». Тривалі злигодні виховують у нас недовірливість. Коли блідий урядовець, знаряддя в руках покійної Катерини Медічі, натхненниці Варфоломіївської ночі, увійшов до покою протестантського короля, як було в нього на серці? Лоб йому змокрів, бо він думав, що тут над ним хочуть тільки позбиткуватись, а незабаром його потихеньку усунуть. Адже за його часів робили саме так.

У короля стояв спереду, біля вікна, не хто інший, як його перший камердинер д'Арманьяк, старий, сивоголовий. Цей чоловік усі довгі роки супроводив свого владаря повсюди — в полоні, на волі, у смертельних небезпеках, у щасливі дні. Він рятував йому життя, добував для нього шматок хліба, оберігав від напастей, коли ними загрожували чоловіки. Перед жінками він не остерігав його ніколи, бо, як і його пан, не сподівався від жінок нічого лихого — хіба від бридких. А д'Арманьякові якраз пані де Сурді здавалася вродливою — через руді коси й нахабні голубі очі, що вкидали в подив цього лицаря-південця. Тому він був уже наперед прихильний до пана де Шеверні й по своїй змозі подбав, щоб король добре прийняв приятеля пані де Сурді. На ледве помітний знак д'Арманьяк взяв зі столу печатку й ключі, урочисто, мов на прилюдній церемонії, подав їх королю, й тому нічого не лишалось, як наслідувати свого першого камердинера. Анрі обняв пана канцлера, похвалив його й пробачив йому давні кривди.

— Тепер, — сказав король, озирнувшись, — пан канцлер спрямовуватиме оцю зброю — ключі й печатку — не проти мене, а проти моїх ворогів.

Шеверні, хоча й бував у бувальцях, занімів з подиву. Позаду в кімнаті чути було шепіт, ремство, навіть, коли слух не дурив його, брязкіт зброї. То були дворяни-протестанти, і їхнє невдоволення викликала не тільки ця сцена: присутність обох дам у Йосафатовому таборі їм не подобалась. Їх озлобило те, що заради жінок вони не здобувають ключового Руана, а марнують час під Шартром. Вони сподівались від нового захоплення короля ще більших лих, бо вже не покладались на його твердість у вірі.