Літа зрілості короля Генріха IV

Нарешті Шартр таки здався, бо королівські солдати підвели шанці аж під мури. Взяли один бастіон за одним, а врешті — фортецю й само місто; і отак само Анрі здобув Габрієль, яка ще не кохала його, хоча вже ділила з ним спальню в заїзді «Залізний хрест». Отак само його невтомність здобула йому перші бастіони її серця, і він мав підстави гадати, що проник і в найпотаємнішу його твердиню, коли взяв Шартр. Був ясний-ясний день, двадцяте квітня, калатали дзвони, в місті повивішували килими, діти розкидали квітки, духівництво співало, мер ніс ключ, а четверо радників — балдахін із синього оксамиту, під яким верхи на коні їхав король, оглядаючи своє місто, і воно, тільки-но завойоване, радісно вітало його. Чудовий день! Чудовий день, і в цей день на нього дивиться жінка, найлюбіша йому в усьому його житті.

Урочистий вступ святкувався в знаменитому на всю країну соборі, і серед натовпу поперед усіх сяяла його кохана з усім почтом, а король являв перед нею свою велич і, позираючи скоса, пересвідчувався, що вона вже ладна розтанути в його промінні. Та якась таємна причина перешкоджала їй, і вона червоніла, кусала губи… а потім іронічний усміх виказав її. Тому король, на лихо, відкрив, що позад неї хтось чаїться в затінку; Анрі давно вже не бачив його, та й не питав про нього. А він, бач, огинається тут. У першому спалаху гніву Анрі помахом руки підкликає до себе всіх своїх протестантів, вони пробивають йому в натовпі дорогу, і він поспішає на проповідь до одного дому з поганою славою. Так, його пастор, щоб послужити богу, не має іншого місця, тільки оце, де звичайно виступають комедіанти й чинять свої паскудства звідники та злодії. І такому місцю король віддав перевагу перед товариством порядних людей; це так обурило всіх, що йому лишилось тільки покинути Шартр.

Та спершу він помирився з Габрієлою; вона заприсяглася, що його підвели власні очі: той дворянин ніяк не міг бути в соборі, бо інакше б вона знала про те! Це був її найкращий доказ, і Анрі дуже хотілося прийняти його, хоч як била в очі нелогічність. Хто ж йому сказав, що вона насправді про те не знала? В кожному разі, не ухильний, непевний погляд її голубих очей. Той погляд промовляв: «Стережися!» І все ж він дав себе власкавити — саме тому, що досі володів нею не сам і хотів боротися за неї далі.

Вона повернулась додому, до Кевру, і він провідував її там. Одного разу пан д'Естре заявив йому, що такий стан речей тільки шкодить репутації дому. Обидва висловлювались по-чоловічому.

— Як ви самі назвали свій дім? — спитав король.

— Кублом розпусти, — буркнув добряга— Прості дворяни давно безчестили його, бракувало тільки короля, а тепер і це маємо.

— Кумцю, найпростіше було б, якби ви самі супроводили свою дочку до Шартра. По-перше, ви могли б наглядати за нею, по-друге, ви б тепер були там губернатором. Замість нас там лишився пан де Сурді, але він такий бридкий, що його ніхто не любить. Крім того, він раптом зробився хижаком — з коропа обернувся на щуку. А мені потрібні чесні люди, кумцю.