Завоювання Плассана
- Автор: Золя Эмиль
- Серия: Вершини світового письменства #13
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Євгенія Рудинська
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Завоювання Плассана». Краткое содержание книги:
— Подбай принаймні про Дезіре, перш ніж витягати з грязі повій. У неї дірки на сукні з кулак завбільшки. Незабаром знайдемо її в садку із зламаною рукою або ногою… Я не кажу тобі нічого ні про Октава, ні про Сержа, хоч мені б дуже хотілось, щоб ти була дома, коли вони приходять з колежу… Вони тут казна-що виробляють… Вчора вони розкололи дві плитки на терасі, пускаючи ракети… Я тобі кажу, якщо ти не сидітимеш удома, незабаром розвалиться весь будинок.
Марта несміливо виправдувалась. Їй конче треба було вийти з дому. В глузливих словах Муре було багато правди: домівка явно занепадала. Цей спокійний куточок, над яким колись так мирно заходило сонце, робили гамірним і незатишним пустощі дітей, поганий настрій батька і байдужість стомленої матері. Ввечері за обідом всі їли без апетиту й сварилися. Роза робила, що хотіла. А втім, куховарка була на боці пані.
Дійшло до того, що Муре, зустрівши тещу, гірко поскаржився на Марту, хоч і почував, що робить старій велику приємність, розповідаючи про нелад у своїй родині.
— Ви мене дуже дивуєте, — всміхаючись, сказала Фелісіте. — Мені здавалось, що Марта боїться вас, я навіть вважала її надто безвольною і покірною. Жінка не повинна тремтіти перед своїм чоловіком.
— Отож-то й воно! — вигукнув у розпачі Муре. — Вона ладна була крізь землю провалитися, тільки б уникнути сварки. Досить було одного погляду, і вона робила все, що я хотів. Тепер зовсім не те: скільки б я не кричав, вона однаково робить по-своєму. Вона, правда, нічого не каже, вона не суперечить мені, але цього вже недовго чекати…
Фелісіте лицемірно відповіла:
— Якщо ви хочете, я поговорю з Мартою. Але це може її образити. Такі речі повинні лишатися між подружжям. Та я не тривожусь, бо знаю, що ви зумієте відновити в домі спокій, яким ви так пишалися.
Муре похитав головою, опустивши очі, і почав знову:
— Ні, я себе знаю, я кричу, але з цього нічого не виходить. По суті, я слабкий як дитина… Даремно думають, що жінка корилася мені в усьому. Якщо вона часто робила так, як я хотів, то це тому, що їй було байдуже — зробити так чи інакше. Незважаючи на всю свою лагідність, вона дуже вперта… Ну що ж, я постараюся вплинути на неї.
Потім, підвівши голову, він додав:
— Краще б я нічого вам не розповідав; ви нікому про це не скажете, правда?
На другий день Марта зайшла до матері. Набравши суворого вигляду, Фелісіте сказала:
— Ти даремно, доню, так погано поводишся з чоловіком… Я бачила його вчора, він дуже роздратований. Я добре знаю, що в нього багато смішних рис, але це не привід для того, щоб занедбати домівку.
Марта пильно подивилася на матір.
— Ах, він скаржився на мене! — різко сказала вона. — Краще б він мовчав, я ж не скаржусь на нього.
І вона заговорила про інше. Але пані Ругон звернула розмову знову на її чоловіка, розпитуючи про абата Фожа.
— Скажи мені, може, Муре не любить абата і сердиться на тебе через нього?
Марта дуже здивувалася.
— Навіщо вигадувати таке! — промовила вона. — Чого б це моєму чоловікові не любити абата Фожа? Принаймні мені він ніколи нічого не сказав такого, щоб я могла це запідозрити. Він і вам нічого такого не казав, правда?.. Ні, ви помиляєтесь. Він сам пішов би по них нагору, якби абатова мати не прийшла зіграти з ним партію в пікет.
І справді, Муре жодним словом ні разу не натякнув на абата Фожа. Часом він трохи різко жартував з нього, приплутуючи його ім’я до глузування з побожності, яким він мучив дружину. Оце й усе.
Якось уранці він голився і крикнув Марті:
— Якщо підеш сповідатися, люба моя, то візьми собі за духівника абата. Принаймні тоді твої гріхи не вийдуть за межі дому.
Абат Фожа сповідав по вівторках і п’ятницях. В ці дні Марта не ходила до церкви св. Сатюрнена, вона казала, що не хоче його турбувати, але ще більше стримувала її якась боязка соромливість, що охоплювала її, коли вона бачила його у стихарі, від якого йшов ледве відчутний запах ризниці. Якось у п’ятницю вона пішла разом з пані де Кондамен подивитись, як посувається робота в майбутньому Притулку пречистої діви. Робітники закінчували фасад. Пані де Кондамен голосно висловила своє невдоволення, заявивши, що прикраси жалюгідні, позбавлені смаку; на її думку, треба було б поставити дві легкі колони із стрілчастою аркою, щось оригінальне й побожне водночас, якийсь архітектурний утвір, що зробив би честь комітетові дам-патронес. Марта спочатку не погоджувалася з нею, але все-таки нарешті визнала, що фасад справді дуже непоказний. А оскільки пані де Кондамен дуже на цьому наполягала, вона пообіцяла того ж таки дня поговорити з паном Льєто. Щоб додержати слова, вона по дорозі додому зайшла в собор. Була четверта година, і архітектор щойно пішов. Коли вона спитала абата Фожа, ключар сказав їй, що він сповідає в каплиці св. Аврелії. Тільки тоді вона згадала, який сьогодні день, і сказала, що не може чекати. Проте, минаючи каплицю св. Аврелії, вона подумала, що абат міг її побачити. Насправді ж її охопила якась дивна кволість. Вона сіла біля каплиці, спершися на грати. І залишилась там.