Завоювання Плассана
- Автор: Золя Эмиль
- Серия: Вершини світового письменства #13
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Євгенія Рудинська
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Завоювання Плассана». Краткое содержание книги:
Тоді для абата Фожа настали щасливі часи. Він і далі провадив суворе життя, тільки став поводитися невимушено і люб’язно. Справжнім тріумфом для абата став йечір одного вівторка. Він стояв біля вікна своєї кімнати, втішаючись першими подихами весняного тепла, коли гості лана Пекера де Соле зійшли в сад і здалеку привітали його; там була і пані де Кондамен, яка навіть фамільярно помахала йому хусточкою. В цей час на другім боці гості пана Растуаля сідали на плетених стільцях перед фонтаном. Пан Делангр, спершись на поруччя тераси супрефектури, стежив за тим, що робилось у голови суду, за садком Муре.
— Ось побачите, вони навіть не глянуть у його бік, — промовив він.
Делангр помилився. Абат Феніль, наче випадково повернувши голову, зняв свого капелюха. Тоді всі присутні там священики теж познімали капелюхи, і абат Фожа відповів поклоном на їхні привітання. Потім, глянувши поволі праворуч і ліворуч на обидва товариства, він відійшов од вікна і з якоюсь благочестивою скромністю засунув білі завіски.
IX
Квітень видався дуже теплий. Увечері по обіді діти вибігали з їдальні і бавилися в садку. В тісній кімнаті було душно, і Марта з абатом теж почали виходити на терасу. Вони сідали там за кілька кроків од вікна, осторонь від різкого світла, що падало від лампи на великі кущі буксу. Тут, у вечірніх сутінках, вони обговорювали безліч дрібних питань, пов’язаних з Притулком пречистої діви. Ці постійні турботи про благодійні справи вносили в їхні розмови ще більше теплоти. Вгорі перед ними поміж величезними грушами пана Растуаля і темними каштанами супрефектури відкривалася широка просторінь неба. Діти гралися в другому кінці садка, а з їдальні іноді долинали роздратовані вигуки Муре і пані Фожа, що, лишившись самі, різалися в пікет.
Марта, розчулена, охоплена якоюсь знемогою, від якої слова завмирали у неї на устах, спинялась, дивлячись на золотий слід падучої зірки. Трохи відхиливши назад голову, вона дивилась на небо і казала пошепки:
— Ще одна душа входить з чистилища у рай.
Священик мовчав. Тоді вона додавала:
— Які чудесні ці примітивні вірування, вони такі наївні… Добре було б лишитися назавжди маленькою дівчинкою, пане абат.
Тепер вона вже не лагодила вечорами білизни. Довелося б запалювати лампу на терасі, а вона так добре почувала себе у сутінках теплої ночі. До того ж вона виходила з дому майже щодня, і це її дуже втомлювало. По обіді у неї вже не було сили братися за голку. Довелося Розі взятися за лагодження білизни, бо Муре скаржився, що в нього всі шкарпетки діряві.
І справді, Марта була дуже зайнята. Крім засідань комітету, на чолі якого вона стояла, у неї було багато іншого клопоту — візити, нагляд за ходом робіт. Вона передала всі дрібні справи й писанину пані Палок, але так палко бажала, щоб притулок нарешті відкрився, що ходила тричі на тиждень у передмістя, щоб самій пересвідчитися, чи добре працюють робітники. Їй усе здавалось, що справа посувається надто повільно, і вона бігла до церкви св. Сатюрнена побачитися з архітектором; вона то докоряла йому, то благала його не залишати без нагляду робітників, ревнувала його до робіт, які виконувалися тут, вважаючи, що ремонт притвору посувається значно швидше. Пан Льєто всміхався, запевняючи її, що все буде скінчено в призначений час.
Абат Фожа також казав, що справа не посувається. Він спонукав її не давати архітекторові й хвилини перепочинку. Тоді Марта почала ходити до церкви св. Сатюрнена щодня. Вона входила туди вся заглиблена в цифри й думки про те, які стіни треба розвалити і які звести. Прохолода церкви її трохи заспокоювала. Вона вмочала пальці в свячену воду, машинально хрестилась, як роблять усі. Тепер церковні сторожі віталися з нею, вона вже знала всі притвори церкви, ризницю, куди вона іноді заходила побачитися з абатом Фожа, коридори й невеликі подвір’я, якими їй доводилося проходити. За місяць не лишилося куточка в церкві св. Сатюрнена, якого б вона не знала. Іноді, коли доводилось чекати архітектора, вона, відпочиваючи від швидкої ходьби, сідала десь у відлюдній каплиці, перебираючи в пам’яті тисячі вказівок, які мала зробити панові Льєто. Непорушна тиша, тіні від вітражів огортали її якоюсь невиразною, але приємною мрійністю. Вона полюбила високе склепіння, урочисту наготу стін, вкриті чохлами вівтарі, стільці, розставлені рівними рядами. Тільки-но за Мартою тихо зачинялись оббиті повстю двері і вона опинялася в церкві, її охоплювало почуття неземного спокою, вона забувала всі життєві тривоги, і все її єство немовби відпочивало в мирі, що запанував на землі.