Поїзд, що зник
- Автор: Лапикура Валерий Павлович
- Серия: Інспектор і кава (київський детектив у стилі «ретро») #5
- Язык: украинский
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Поїзд, що зник». Краткое содержание книги:
- Ну, якщо відкинути переселення душ, то ніякого матеріалістичного пояснення феномену я не знаходжу.
- І не треба. Бо містика в нашій державі ані Конституцією, ані Статутом КПРС не передбачена.
- Щось у нас з тобою, Олексо, веселенька сьогодні розмова склалася. Скажу відверто - чим довше я працюю у своїй лікарні, тим більше переконуюся, що вчення академіка Павлова геніальне і стовідсотково правильне. Але виключно для собачок. Свого часу в наше дитяче відділення привезли дівчинку років дванадцяти. З глушини, десь за Чорнобилем. Ще смішна така назва у села. Зараз пригадаю - ага, Кабани. Спочатку захворіла на грип, потім одержала ускладнення. Як написав у направленні тамтешній фельдшер, “на голову”. А полягало це ускладнення у тому, що дівчинка раптом заговорила чистісінькою французькою мовою. Колеги цікавилися: у тій кабанівській школі взагалі ніякої іноземної не викладають, бо вчителя ніяк не знайдуть.
- І що ж з’ясувалося?
- А нічого не з’ясувалося. Як заговорила - так і перестала. Вилікували… Ну що - побалакали?
- Побалакали. Розбігаємось.
Ми так і зробили. Борис помчав на роботу, а я пройшовся пішечки від Львівської площі до Управи. Вже на вході черговий старшина порадував:
- Сирота, де ти лазиш? Тебе Генерал шукає.
Ну от, подумалось, вже якась падла настукала.
На щастя, цього разу передчуття мене зрадило. Наш великий начальник просто вирішив поцікавитися, що ж було на тій конференції, куди він мене спровадив од гріха подалі. Настрій у Генерала був хороший, він навіть записав дещо з моїх фраз аби вставити у чергову доповідь, погодився зі мною, що якби не ми, ментівські практики, то всі ці розумні вчені повиздихали б з голоду. Навіть подякував за проведену роботу.
І тут мене знову понесло на слизьке. Ну не можу я тобі пояснити, як звуть того чортяку, котрий підштовхує мене урізноманітнювати своє життя шляхом непотрібних ускладнень. Я взяв - і гахнув:
- Товаришу генерал, прошу дозволу на розробку однієї справи. В порядку профілактики, згідно з рекомендаціями отої конференції.
- Кого вбили, Сирота? Втім, ні, раз профілактика, то - кого вбити збираються?
- Важко сказати. Але є оперативна інформація. Людина помирає у Києві чотири роки тому, її ховають, честь по честі. А через чотири роки раптом виринає ще один громадянин з такими ж анкетними даними. Щоправда, допитати його не можна, бо він важко хворий і лікарі його досі не відкачали. Проте, є думка, товаришу генерал. Оскільки ми з вами у воскресіння з мертвих не віримо, залишається версія, що документи померлого в якийсь спосіб втрапили до живої особи. Наприклад, такої, котрій треба заховатися від караючої руки правосуддя. Може, щось серйозне, а може тікає від сплати аліментів. Але варто перевірити. А раптом це не одиничний випадок, а тенденція деяких недобросовісних службовців?
Генерал аж підскочив.
- Сирота, ти геній! От тепер як мене почнуть у відділі адмінорганів довбати, де наша профілактика злочинності, я їм так і вріжу: товариші, профілактика - це вам не лекції пенсіонерам у червоних куточках читати. Це… як ти там сказав?… упереджувати злочин шляхом глибокої розробки оперативної інформації. Працюй, Сирота - і нас помітять! В цьому напрямку працюй. Даю добро.
Потім ентузіазм мого великого шефа трохи згас:
- Тільки я тебе прошу, Сирота, без узагальнень. Швидше за все ти вийдеш на якусь дрібноту в загсі, котра замість знищувати паспорти померлих продає їх, підробляючи до пенсії. Та і цей, котрий купив - двійника маю на увазі - теж, напевне, не з блатних. Ти правильно кажеш, аліментник. Тож працюй, Сирота, працюй. Даю добро.
Генерал і не помітив, як сам сформулював мені версію, до якої залишилося тільки підставити конкретні прізвища. Головне - не узагальнювати. Як там оті прибабахані «Знатоки» співають: «Если кто-то кое-где у нас порой…». Це головне, що не всі, не скрізь і не щодня!
Я вже збирався встати і подякувати, аж тут Генерал приємно здивував мене:
- А тепер, Сирота, витягай свого кота з мішка і показуй. Тільки чесно. Замполіту можеш крутити все, що у нього крутиться, але не мені.
- Ну, товаришу генерал, там є одна дрібничка. Отого двійника, що я казав, на лікарняний Контора спровадила. Не знаю, що вони вже на нього подумали, але так взяли в роботу, що дядько ледь дуба не врізав. Врешті, по їхній лінії вийшло, як кажуть доміношники - «дубль пусто». Інакше б вони його тишком-нишком у звичайну лікарню не підкидали б.
- Спаскудили, кажеш, чекісти справу? «Нуль по фазі»? Гріх сміятися над горем сусідів, але зрозуміти можна. От ти знаєш, яка у нашій системі найпоширеніша нагорода?
- Зняття раніше винесеного стягнення, товаришу генерал!
- Десь воно так. А от на Володимирській інша такса: за шпигуна - орден. От вони і ганяють за сто метрів поперед свого гавкоту. Добре, йди працюй. Доповідатимеш особисто мені. З Полковником і Старим я домовлюсь.
Я подякував і попрямував до дверей. Аж тут генерал знову гукнув мене. Я обернувся і побачив, що наш начальник за лічені секунди змінився - і в обличчі, і поставою. Він наче помолодшав, всі його м’язи напружились і очі вже не посміхалися. Переді мною стояв той хвацький кримський оперативник, про якого ще десять років тому молоді сискарі розповідали один одному легенди.
- Сирота, у тебе дозвіл на носіння зброї цілодобовий? Так от і носи! Цілодобово. Зловлю з порожньою кобурою - наплачешся. І ніяких «чому». Бо не скажу. Вважай - інтуїція. І ще: щоранку - до тиру. Патронів не економити. Офіційне пояснення - виставимо тебе на чемпіонат Союзу з міліцейського багатоборства. Залік прийматиму сам, особисто. Отепер іди.
Я пішов до своєї “шпаківні”, сів за стіл і спробував зосередитися. Я поки що не розумів, який мій особистий інтерес у тому, в що я наважився встрясти попри недвозначне попередження. Найімовірніше, що Контора не відхрестилася від “двійника” і навіть не намагається підсунути його нам аби потім з’явитися на готовеньке. Це більше схоже на улюблений прийом снайперів-власівців, про який мені колись розповіли фронтовики. Ті маскувалися на нейтралці і починали зображати поранених: стогнали, кликали на допомогу. Все це чистісінькою російською мовою. Гуманісти з числа наших хоробро повзли на заклик і одержували кулю в лоб або ножа під ребра - залежно від ситуації.
Ну добре, стосовно своїх закидонів, тут я щось та допетраю з часом. А от який інтерес у нашого Генерала? Адже він не повірив у мою нахабну брехню стосовно новітніх методів профілактики. Чого він раптом віддав таке дивне розпорядження - щодо зброї і тренування?
Погратись у дедуктивний метод мені не дали. Зайшов майор, котрий в Управі відповідав за озброєння, тир і тренувальні стрільби. Був заступником генерала з вогневої підготовки і, між іншим, заслуженим майстром спорту зі стрільби з бойової зброї.
- Сирота, давай сюди свою плювалку разом з кобурою і запасними обоймами і розпишись в одержанні нормальної зброї. Бланк я заповню, дата сьогоднішня. Нове посвідчення забереш через годину у мене.
І він поклав переді мною потерту кобуру і пістолет, про який я чув не один раз, однак тримати в руках ще не довелося. Це був легендарний “стєчкін”, яким наприкінці шістдесятих планували переозброїти армію і міліцію, замість стареньких ТТ. І власне, вже почали це робити, однак зненацька припинили, вже видані пістолети вилучили, а замість них людей у погонах озброїли “макаричами”, котрі за свої вогневі якості одразу заробили у професіоналів оте презирливе прізвисько “плювачка”. Майор-вогневик аж ніяк не прореагував на мій стовбняк, діловито запакував у польову сумку мого табельного “макарова” і пояснив:
- Ствол пристріляний, тренування щоранку - з восьмої до дев’ятої. Прошу не запізнюватися. Ага, іще. Бігати коридорами і тицяти всім під ніс нову забавку не рекомендую. “Стєчкін” не іграшка і ти не пацан.
Я ще тільки припасовував під лівою пахвою напіввідкриту кобуру, коли з’явився черговий гість - Старий. Він зиркнув на зброю, потім на мене і не без задоволення констатував: