Поїзд, що зник
- Автор: Лапикура Валерий Павлович
- Серия: Інспектор і кава (київський детектив у стилі «ретро») #5
- Язык: украинский
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Поїзд, що зник». Краткое содержание книги:
- Це ми тут просто розслабляємось і відпочиваємо. А старші товариші лише роблять вигляд. Насправді вони там за чаркою свої справи залагоджують.
Однак, ця сприятлива для випивки ситуація була несприятливою для мене. Адже я через це не міг неформально поспілкуватися з тими, хто щось знає про понадпланову сотню зниклих. На щастя, я мав свою людину за їхнім столом, отого майора на прізвисько Мономах. Бо він, як доцент і зять академіка, попри своє майорське звання був допущений до “вищого рівня”.
Мономах уважно вислухав моє прохання і філософськи зауважив:
- Життя приїлося, старлей? Сіра буденність почала дратувати? Всі злочини один на одний схожі… Яскравих вражень закортіло, чогось новенького, оригінального?
- Ну, закортіло.
- Тоді я тобі, Сирота, як другу запропоную альтернативний варіант. У тебе двері в квартирі назовні відчиняються, чи всередину?
- Назовні, а що?
- То добре. Бо якби всередину, то довелося б блочок присобачувати і дірку свердлити. Так от, рекомендую: візьми, друже, міцненький шпагат, один кінець міцно прив’яжи до причинного місця, а другий - до дверної ручки. Замки, природно, повідчиняй. Потім сядь в коридорі на табуретці, так, щоб шпагат був у натягнутому стані. Виклич по телефону пожежну команду, “швидку допомогу”, своїх друзів-лягавих, ну, службу газу і втішай себе надією, що трапиться якась неймовірна подія і на твій виклик ніхто не з’явиться. От тобі і ризик, і новація, і свіжа гострота відчуттів. Наполегливо рекомендую… Знаєш, чим у нашій системі закінчуються ігри в приватного детектива?
- Знаю.
- Не знаєш! З генералом Федорчуком справу мав?
- Не з моїм щастям. Вище полковника не траплялися.
- Вважай, смаленого вовка ти ще не бачив. Мій тесть минулого року з ним у санаторії ЦК відпочивав цілий місяць. І ще за столом були перший помічник Щербицького з дружиною. Так от, вони втрьох від шефа республіканського КДБ за місяць чули рівно чотири фрази: “Здрастуйте. Смачного. Непогана сьогодні погода. До побачення”. І все! Втаємничені люди кажуть, що вже як мати справу, то з самим Андроповим. Той у порівнянні з Федорчуком - взірець рафінованого інтелігента. Він платівки з джазом колекціонує! І, кажуть, навіть вірші пописує!
Однак, я стояв, мов скеля, непорушний, аж доки Мономах не здався і не пообіцяв щось придумати. А потім ми розбрелися по своїх компаніях.
Не знаю, що там говорили за генеральським столом, а за нашим було весело. Як і всі радянські люди, після третьої заговорили про роботу, обсобачили начальство, обгавкали телевізійних “Знатоків”, розповіли найсвіжіші анекдоти про ментів, після шостої поплакали над своєю гіркою долею і заспівали останній витвір когось із безіменних міліцейських бардів: “Робити я не хочу, а красти ще боюсь. Поїду я до міста, в міліцію наймусь…”
Мій університетський однокашник витяг мене з ліжка десь над ранок, наказав одягтись і йти з ним дихати повітрям. Ми забрели в найглухішу алею санаторію і тільки там Мономах заговорив:
- Сирота, надалі проси в мене що хочеш, включно до аспірантури. Заочної. Але в Робін Гуда надалі грайся сам. Ти навіть не уявляєш, куди ти розігнався. Добре, не мучся, все одно не знаєш. Для початку: нинішній начальник Управи, Генерал - скільки років, як призначений?
- Здається, років п’ять, як з Криму переведений.
- Не здається, а саме п’ять. А його попередник де?
- Не знаю. Може, у наше міністерство на підвищення пішов, а може, в Москву забрали.
- Як же, забрали! В нашу міліцейську бурсу - на підполковницьку посаду, замом начальника по стройовій.
- Та ти що? За оту сотню начебто сектантів?
- Заткнись, салага, і слухай, коли тобі старший за званням розповідає. От щороку транспортна міліція відловлює на поїздах і корабликах сто тисяч пацанів, котрі подалися в біги або в мандри. Сто тисяч - від Карпат і до Курил. А як весна і рання осінь теплі, то не сто тисяч, а всі сто двадцять п’ять. Думаєш, хоч в одного з наших начальників за цей потік бодай тім’я засвербіло чи погони на плечах заворушилися? Та ніколи! Штани знімають з міністерства освіти, ну максимум - з конкретних батьків за грубі прогалини у виховній роботі. А для нас це всього лише нормальна статистика.
Далі Мономах говорив майже пошепки і увесь час озирався:
- А тепер - чому через оту твою сотню зниклих були такі оргвисновки. По-перше, вони зникли не протягом року, а за один день. Уявляєш? Місячна норма поданих на розшук виконується за один день. Стаханов у своєму забої ліг би грудьми на відбійний молоток. І щойно про це стало відомо на Орджонікідзе - все, гаплик! Полетіли погони, позлітали люди, на справі про розшук одразу гриф найвищої секретності і комедія закінчилась. Почалася справа державної ваги. В.В. доповідали щодня.
Від автора: На київській вулиці Орджонікідзе (нині - Банкова) містилося ЦК КПУ. “Ве-Ве” - так українці у приватних розмовах називали Щербицького.
Олекса Сирота:
Я дочекався, доки мій однокашник закурить і поцікавився:
- А крім зорепаду з погонів ще щось було?
- Було. Єдине, про що мені проляпався отой прокурорський, так це те, що востаннє всіх цих людей бачили, коли вони йшли на станцію метро. І практично всі вони зазвичай їхали до кінцевої - Святошин. Ну, там хто поряд жив, а хто на електричку поспішав чи на тролейбус, але всі виходили на Святошин. Більше я нічого не дізнався. Бо прокурор, як тільки зрозумів, що він мені сказав, то спочатку протверезів з переляку, а потім з переляку ж знову напився - до відключки.
- Цікаво, якою ж версією прикрилися від Москви?
- Ну ти ж, Сирота, не дурний, сам чув. Якась незареєстрована секта після тривалої агітації підбила велику групу киян порвати зі світським життям і виїхати у віддалені райони Союзу, в якийсь підпільний монастир посеред глухої тайги, чи що там у них… та які там в біса віддалені райони! Он у Львові минулого року випадково підпільний жіночий монастир греко-католиків розкрили - замаскований під гуртожиток медсестер і санітарок при інфекційній лікарні.
- Ну, так то Львів. А з нашими, киянами - що? Повернули до сімей, посадили в психушку чи десь на хімію спровадили? А може, взагалі не знайшли?
- Сирота, тобі не здається, що сьогодні навдивовижу чудова погода?
3.
Одразу після конференції мене кинули на підкріплення спеціальної групи, котра безуспішно ловила банду ведмежатників. Ця порода злодюг останнім часом, здавалося б, втрапила до міліцейської червоної книги як вимираючий підвид. Проте дивись - воскресли! І добряче наплювали в борщ не тільки нашому столичному управлінню, а й усій радянській міліції.
Скидалося на те, що до складу “організованої злочинної групи” (банда по-науковому) входили виключно майстри спорту з важкої атлетики. Бо вони розколупували сейфи, мов ті консервні бляшанки не з допомогою автогену чи вибухівки, а звичайнісінькими кувалдою і ломом. Уявляєте, яку для цього треба було мати фізичну силу? І який могутній сон чомусь охоплював стовідсотково всіх мешканців будинку, коли на першому поверсі в підсобці магазину чи ощадкасі отак знущалися над бідолашним сейфом.
Ми робили засідки - безрезультатно. Піднімали старі справи і знаходили або довідки про передчасну смерть славетних ведмежатників минулого, або їх самих - хворих, немічних пацієнтів спецінтернатів для престарілих. Нинішнє покоління важкоатлетів старанно тренувалося аби встановити нові рекорди во славу Батьківщини і максимум криміналу, який вони собі дозволяли, так це часом видерти з корінням і поставити на попа, себто догори дригом, будку телефона-автомата.
Коли ми остаточно засапались, як ті молоді гончаки, що втратили слід, до пошуку втрутився сам Старий: