Поїзд, що зник
- Автор: Лапикура Валерий Павлович
- Серия: Інспектор і кава (київський детектив у стилі «ретро») #5
- Язык: украинский
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Поїзд, що зник». Краткое содержание книги:
Я не відповів. Я тільки подумки додав, виключно для себе: не поспішати рипатися в усі двері, навіть, якщо там написано: “Вхід”. І перш за все, на таке мінне поле перетворилися для мене паспортні відділи. Взагалі, скажу тобі, цікава служба! Офіційно начебто підлягає нашому міністерству. А спробуй туди поткнутися - і одразу дещо зрозумієш. Якщо ти, звичайно, не сліпий. Навіть полковники з вулиці Богомольця не позирають на простий люд з такою зверхністю, як шмаркулі-реєстраторші з паспортних столів. Ще б пак! Адже їхніми послугами користується не тільки міліція… офіційно. А куди від них неофіційна інформація йде - краще не замислюватися.
В усякому разі, я молив долю, щоб наша паспортна начальниця забула про те, з чим я до неї днями потикався. В крайньому випадку можна буде послатися на недобросовісного інформатора. Але пхатися вдруге - собі дорожче. Що залишається? Місце роботи. Можна спробувати піти на отой секретний завод, в якому є аж ніяк не секретний (до певної міри) відділ кадрів і сплести там баєчку про якогось однофамільця, котрий начебто розшукує свого брата, загубленого у важкі роки Великої Вітчизняної війни. Простенько, але вірогідно. Тим більше, що по телебаченню напередодні крутили старий “переживательний” фільм з актором Санаєвим в ролі літнього майора міліції, котрий знаходив молоденькому солдатику втрачених родичів. Кіно якраз того сорту, що витискає потоки сліз розчулення зі старих дівиць, кадровичок і заводської ліміти.
Хоча адреси секретного об’єкту, на якому працював мій ударник не було в жодному довіднику, як мінімум половина Києва знала, де він розташований, а кожен третій, принаймні, здогадувався, що там не друшляки випускають. Оборонний об’єкт вдало замаскувався у тихому провулку метрів за чотириста від Брест-Литовського шосе. Відділ кадрів та громадські організації з усіма вигодами розташувалися в триповерховому будиночку навпроти прохідної, тому проблема перепустки одразу відпадала.
Я показав суворій недофарбованій дамі своє посвідчення і вимовив, намагаючись зімітувати інтонації актора Санаєва:
- Переконливо прошу…
Мадам навіть не зазирала до картотеки чи шафи з особовими справами.
- На жаль, нічим не можу допомогти. Був у нас такий. Може і родич. Але ви спізнилися, бо п’ять років, як помер. Неперевірена інформація - місце проживання сім’я змінила, тому шукайте своїми каналами.
- А ота неперевірена інформація звідки?
- Від наших пенсіонерів. Як ви розумієте, джерело ненадійне.
Ну що ж, і тут вхопив облизня. А на оте “неофіційне джерело ненадійної інформації” - двох із трійці бабусь з будинку на Лагерній - я наштовхнувся за якусь хвилину в коридорі. Задоволені ветеранші тягли якісь чималенькі авоськи з кульками, пакетами і баночками, як я здогадався - пайком до чергового свята. Отут я і зрозумів причину скепсису недофарбованої дами: судячи з усього, їй профспілкові дари цього разу не перепали.
Бабці одразу мене впізнали і радісно защебетали:
- Ой, юначе, здрастуйте! Якщо вам учора легенько гикалося, то це ми вас згадували!
- Не інакше, як у вас є кандидатка в наречені! - пожартував я.
- А ви неодружений? - перша бабця спочатку обережно поставила на підлогу авоську, а потім картинно сплеснула руками. - То це не проблема, в нашому будинку такі дівчатка славні! І гарненькі, і виховані, і хазяєчки… Будь-яку вибирайте.
- Але ми не тому про вас говорили, - перебила друга. - Пам’ятаєте, ми казали, що родині сусіда нашого, отого, що захворів, а потім помер, повезло, бо їх розселили у хороші квартири. Так от, я подумала: якраз не дуже їм і повезло. Бо ж батька їхнього у Москву хотіли забрати, як спеціаліста, а він узяв - і захворів!
- У Москву?
- Атож! Я згадала: запит приходив із Москви, для якогось союзного міністерства характеристику вимагали і ще багато чого, а він на той час вже в лікарні опинився. Ми документи послали, бо запит є запит, та й людина він був хороша. Але… не судилося.
- То запит прийшов до хвороби чи вже потім?
- Я ж кажу - і тижня не минуло, як його десь з дороги “швидка” забрала. І додому не дійшов, а жінка з ніг збилася, по всіх лікарнях шукала.
- І знайшла?
- Та ні, їй подзвонили, але згодом, бо у нього, доки карета приїхала, хтось документи вкрав, то й не знали, хто він і що він… аж доки сам до тями не прийшов. От же люди, от же доля… уявляєте - в Москві б жили! Про що ще мріяти!
Я провів бабусь до станції метро “Політехнічна”, вже попрощався, але одна з них раптом згадала:
- Юначе, то як же? Ну, про що ми говорили? Підійшли б у гості, ми б вас з дівчатками познайомили…
Я урочисто пообіцяв якось вибратися на оглядини, бо то справа серйозна і не потребує поспіху, ще раз попрощався і рушив переварювати почуту “неперевірену інформацію”.
Наступного дня з самого ранку я засік за собою хвоста.
4.
Так от, наступного дня з самого ранку я відчув, що розжився на персональний супровід. На додачу мене “вело” не якесь там блатне кодло з наміром прихопити без свідків і відмотузити, а професіонали. Оскільки моє прізвище не значилося в куцому державному реєстрі осіб, яким належить особиста охорона, то радості я чомусь не відчув. Хоча б тому, що не був упевнений - чи лише від сьогодні за мною стежать.
Чому я замість Управи поїхав на Берківці - логічно не поясню. Можливо, все та ж клята інтуїція підказала, що небажаного небіжчика найкраще заховати саме на такому величезному комбінаті смерті, як Берковецький цвинтар.
Пхатися до контори кладовища я, звичайно, не став. Досить із мене вчорашніх відвідин відділу реєстрації покійників. Не вистачало ще представитися цвинтарній адміністрації по всій формі і службове посвідчення показати. Є, знаєш, гуманніші методи самогубства. Тому я купив біля воріт стандартного дешевого віночка з соснових гілляк і паперових бантиків та почвалав собі по центральній алеї, уважно вслухаючись, де саме цвинтарні трубадури лабають Шопена. Бо там, де грають, там і ховають. Логіка.
Йти довелося чималенько, бо пару разів, зваблений класично зґвалтованими акордами, я втрапляв не на поховання, а на підпоховання у старих освоєних кварталах. Проте, як це часто буває в професії сищика, на правильний шлях виводить не дедуктивний метод Холмса і не діалектика Гегеля, а класичний метод проб і помилок тов. Маркса.
Після чергового “не туди” я помітив в зручну стежку попід високим парканом. Вона дозволяла швидше дістатися туди, де два п’яні оркестрики змагалися, хто з них голосніше спаскудить класичне творіння безсмертного польського генія. І тут я ледь не спіткнувся об нього. Не об Шопена, зрозуміло, а об невисокий надгробок зі штучного каменю з лаконічним написом: “Такий-то”. Нижче - дата народження, знайома мені з загсівського гросбуха та дата смерті - вчорашній день. Традиційний дизайн доповнювався нашвидкуруч увіткнутою в землю невеличкою металевою загородкою та двома віночками з відповідними написами: “Коханому чоловіку - дружина” і “Дорогому батькові - діти”. Надгробок був не просто крайнім у ряду, а єдиним. Бо далі - мало не півкілометра, до самої головної алеї - тяглися звичайні горбки землі, обкладені присохлими гілками і зів’ялими квітами.
Поспішили! Щоб усе одразу: вбив, закопав і напис написав, що у когось був волоцюга, хтось його любив. А потім з’їв він кусень сала… а біс його знає, що він з’їв! Головне, що вбили, закопали і напис написали. І надгробок припхнули не через рік, як у нас заведено, коли земля осяде, а одразу. Гнали, щоб відзвітувати, от і прокололись. Я підійшов ще ближче і ногою розгорнув свіжу землю. Так і є - на невеликій глибині вкопано дві залізобетонні шпали, до яких прикручено надгробок. Щоб не осів.
Я озирнувся, чи нема кого поблизу, вчепив свого віночка на огорожу, відламав від якогось старого вінка шмат жердини і пошурував ним під надгробком. Точно - тверда, суха земля. Кенотаф! Фальшива могила! Дві шпали, надгробок, трохи сирої землі навколо для маскування - і все. Ні, можливо, десь там, посередині закопано невеличку урну з прахом таємничого волоцюги, але класичної могильної ями під плитою немає.