Поїзд, що зник
- Автор: Лапикура Валерий Павлович
- Серия: Інспектор і кава (київський детектив у стилі «ретро») #5
- Язык: украинский
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Поїзд, що зник». Краткое содержание книги:
Народ, природно, швиденько по кутках і по стільцях, а той, котрий всю цю бучу вчинив, раптом став мені найліпшим другом:
- Про що мова! Якщо по роботі, то будьте ласкаві! Наші покійнички зачекають. Їм уже поспішати нікуди. А ти проходь, люб’язний, проходь!
Завідуюча, типова начальниця у віці, який важко приховати, навіть не вчиталась у письмовий запит, що я приніс, а одразу шурхонула його у шухляду.
- Наш відділ, товаришу інспекторе, до цього непричетний. Тільки не заперечуйте, що всі так кажуть. Звичайно, перевіримо у вашій присутності. Але тут одне з двох: або паспорт вашого покійника продала комусь паспортистка, або між тим, як людина зникла і тим, як вона була визнана мертвою хтось цього ж паспорта привласнив. До речі, паспорта він не губив?
- Теж варіант. Але не губив, а потім… Чекайте, а як це - людина визнана мертвою?
Начальниця навіть руками сплеснула:
- А ще в міліції служить!
- Я не тупий, просто не з того відділу. Ми мертвих бачимо або на місці вбивства, або у морзі. А ці, котрі займаються зниклими - так вони навіть не у нашому корпусі сидять.
Начальниця зглянулась і коротко пояснила, що є мертві - і мертві. Нормальні - це ті, на яких приносять довідку від лікаря, натомість одержують свідоцтво про смерть - і нехай покійному земля буде пухом. А буває так, що людина зникає, її шукають, шукають - безрезультатно. Тоді подають до суду на визнання такою, що померла. А вже на підставі цього рішення виписуємо свідоцтво.
- І часто це буває?
- Та ні. Зараз не дуже. Кільканадцять випадків на рік - і то багато. Це в п’ятдесятих, після реабілітації цілий потік пішов. Але там теж були документи з адміністрації табору чи в’язниці. Я тоді тільки починала. Пам’ятаю, в усіх одна причина смерті записана: гостра серцева недостатність. Це зараз на такий контингент правду пишуть: “Розстріл згідно вироку суду чи військового трибуналу”. А тоді…
Начальниця встала, увімкнула електрочайник, заколотила розчинну каву з пінкою у двох великих керамічних чашках і одну поставила переді мною. Фігура у неї збереглася набагато краще, ніж обличчя. Хоча можливо, вона обшивалася в номенклатурному ательє жіночої білизни, що від “Комунару”.
Від автора: Спецательє “Комунар” за радянських часів у Києві обслуговувало так звану номенклатуру - від першого секретаря ЦК КПУ і його родини до райкомівської дрібноти. Основна точка містилася на вулиці Заньковецької біля Пасажу. Щодо “супружниць”, то вони маскували свої перегодовані тілеса корсетними виробами вищезгаданого ательє з вулиці Червоноармійської - навпроти магазину “Філателія”. Приналежність до “Комунару”, нехай навіть напівлегальна, вважалась обов’язковою ознакою радянської еліти.
Олекса Сирота:
Начальниця вийшла на секунду, щось наказала людині, котру не було видно з мого місця, повернулась і не без задоволення допила каву.
- Ви знаєте, товаришу інспекторе, років п’ять тому у нас тут керівництво розгром учинило. Вигнали з роботи мою попередницю, ще декого. Схожа була ситуація. Тоді якраз кадебе валютників ганяло, от дехто із них і купив собі довідку про смерть. А сам зашився з краденими документами. А ми що? Ми ж свою людину в морг не посилаємо і трупи у трунах нам під двері не приносять. Немає такої інструкції. Є довідка від лікаря встановленої форми, печатка-підпис на місці - отримуй свідоцтво про смерть. Ви звернули увагу, що у нас практично немає черги?
Я посміхнувся, і начальниця одразу похопилася:
- Звісно, в порівнянні з рештою відділів. Хоча, з іншого боку, куди цим бідолахам поспішати?
- Так через що, кажете, розгром був?
- Я ж вам пояснюю: лікарі довідками торгували, а побили нас. Потім, щоправда, вибачилися.
- А що, тих, кого зараз розстрілюють - теж у вас реєструють?
- А де ж іще? Людини немає, а проблеми лишаються. Сімейні, квартирні, спадкові… А вже де покійник похований, чи на Байковому, чи десь під плотом, то вже для закону не має різниці.
З таким поворотом філософії смерті я, чесно кажучи, ще не здибався. І, напевне б, із задоволенням посидів би ще трохи в “покійницькому загсі” і навіть відважився б попросити ще одну чашку кави, аж тут зайшло дитинча постшкільного віку, наквецяне циганською косметикою за останньою модою: густо накладена на вії туш аж тягла їх донизу, а вимальовані мало не до вух “стріли” надавали очам якогось дикуватого вигляду. Дитя поклало перед начальницею товсту бухгалтерську книгу, на обкладинці якої був зазначений той самий рік, коли за твердженням “металіста” він задрімав у метро. Начальниця вже пояснила мені, що оригінали довідок та судових рішень і постанов одразу відправляються в державний архів аби не захаращувати приміщень. Але всі потрібні дані акуратно записуються в отакі от книги - для зручності користування. Гортати довелося добряче, бо, як ви розумієте, прізвища на сторінках ішли не за алфавітом, а, як сказала хазяйка кабінету, “за датами факту”. Мається на увазі - того факту, що іще один радянський громадянин не дожив до комунізму. На моє здивування, слова: “згідно рішення такого-то райсуду за номером таким-то” траплялися не так уже й рідко, як мене переконувала начальниця. Я дістав свій зошит і акуратно переписав у нього кілька десятків саме таких “фактів”.
Свого покійника я знайшов десь аж в другій половині фоліанту. “Металіст” і справді помер. От тільки в графі: “Видано на підставі” було чітко написано: “Згідно рішення районного суду”. Цікавий поворот сюжету! Якщо три старі особістки з будинку на Лагерній сказали правду, то тут має фігурувати стандартний текст: “…лікарської довідки за номером таким-то”. І нова адреса передовика виробництва де-небудь на Оболоні, а не на Лагерній, як побачив я на власні очі на папері.
На моє щастя завідуюча виходила кудись на кільканадцять хвилин, а тому я перекатав у зошит решту “судових” покійників аж до кінця року, засунув зошит до внутрішньої кишені піджака, потім, як вихований мужчина, дочекався повернення дами і запевнив її, що все гаразд. І запитав, наче між іншим:
- От ви казали, що не так уже й багато людей зараз через суд померлими визнають, а я цього не помітив.
Дама зиркнула на обкладинку реєстру:
- Це який у вас рік? А, пригадую. То ще за моєї попередниці було. Якраз євреї масово почали виїздити, а для дозволу потрібна була згода всіх родичів, котрі залишаються і довідки на тих, що померли. А де у наших київських євреїв родичі? В Бабиному яру переважно. Ну, а коли вже я прийшла, то інструкцію змінили і тепер начебто вимагають довідку тільки на живих.
Я і не заїкнувся загалом-то симпатичній начальниці, що серед отого виписаного мною списку фактично не було єврейських прізвищ. До того ж,значна частина “судових покійників” народилася вже після війни, коли з реєстрацією факту смерті проблем не виникало.
- Останнє прохання. Вибачайте за бюрократизм, але як би мені оригінал отого судового рішення глянути? Щоб я начальству в поясненні написав: лежить, мовляв, на місці, номер архівного зберігання такий-то.
Мені пощастило і як з’ясувалося, не востаннє того дня. Бо оригінали судових рішень п’ять років зберігалися в архіві загсу, а потім їх перевозили у міський схрон документів на Сирець. Потрібні мені папери мали відправити чи не завтра. Я вже не пам’ятаю, про що ми говорили з начальницею, доки розмальована дитинка спускалася до підвалу. То не суттєво. Головне, що мала повернулася із радісним криком:
- Хочете посміятися? Ваш покійник два рази помер! Спочатку п’ять років тому, а потім сьогодні. Я сама свідоцтво виписувала по лікарняній довідці. Дивіться, я ж кажу: прізвище, ім’я-по батькові, адреса, рік народження - все те ж саме.
Справді, все було те ж саме. Тільки спочатку факт смерті узаконив своїм рішенням районний суд, а п’ять років по тому - черговий лікар міської психіатричної лікарні, мій друг Борис.
- Ну я ж кажу: анекдот! - не вгавала розмальована під гейшу дівчина. - Родич довідку приніс, такий акуратний, підтягнений. Ще подякував, що я швидко обернулася.