Поїзд, що зник
- Автор: Лапикура Валерий Павлович
- Серия: Інспектор і кава (київський детектив у стилі «ретро») #5
- Язык: украинский
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Поїзд, що зник». Краткое содержание книги:
А звідси висновок: нехай у чекістів голови болять від їхніх проблем, а з мене вистачить власних. На тому й порішив.
На жаль, вже наступного ранку я вкотре пригадав геніальну фразу з мого улюбленого Ярослава Гашека: “Бойові дії розгортались, як належить, аж тут втрутився генеральний штаб”. В моєму житті роль генштабу цісарсько-королівської Австро-Угорської армії з успіхом виконував наш замполіт.
Так ото ж. Одразу після оперативки, коли всі службові справи було обговорено, оце одоробало встало і виголосило:
- Прошу щоп’ятниці з сімнадцятої до вісімнадцятої ніяких оперативно-розшукових та слідчих заходів не проводити і не призначати.
Потім зробив значущу паузу і пояснив:
- Є директива, що ми таки зобов’язані проводити у себе в підрозділах політзаняття. Ніякі посилання на службові справи не будуть братися до уваги. Зате ухиляння від політзанять впливатиме на ваші службові характеристики.
З-за моєї спини почувся виразний шепіт Старого:
- Сирота, заткнись, бо язика вріжу!
Якби я промовчав, а я слово честі збирався промовчати, то не вскочив би у найбільшу у своєму житті халепу. Тим більше, що обидва наші начальники - і Генерал, і Полковник - раптом почали посилено дбати про красу своїх нігтів - звідки це у них, інтелігентів у першому поколінні? Однак наш штатний придурок першим почав:
- У вас запитання, товаришу Сирота?
Він що - телепат? Вже чужі думки читає? Ну, постривай!
- Аякже, товаришу підполковник, не без того. Скажіть, кримінальний елемент теж зобов’язаний виконувати оту саму директиву, на яку ви посилаєтеся?
- Не зрозумів, товаришу Сирота.
- Пояснюю, товаришу підполковник. Мене цікавить: чи кримінальний елемент щоп’ятниці з сімнадцятої до вісімнадцятої не буде шманати по кишенях у транспорті, займатися розбоєм, чистити квартири і так далі, а, наслідуючи нас, ментів, сидітиме по “малинах” і уважно вивчатиме останні рішення Ростовського східняка?
Настала така тиша, що було чутно, як хтось чхнув під брамою Святої Софії на тому боці площі.
- На правду, - не втримався хтось, уже з наших.
До замполіта нарешті почало доходити, що я ляпнув щось таке… але, на щастя, не встигло дійти. Бо наш Генерал підскочив і ревонув, як на стройовому огляді: “Товариші офіцери!”
Ми теж підскочили.
- Усі вільні. Сирота - до мене! Бігом!
Команду я виконав у повній відповідності зі змістом - побіг. Генерал ненабагато відстав від мене. У своєму кабінеті він затримуватися не став: вхопив мене за шкірки і фактично заніс у кімнату для відпочинку, де я, до речі, не був ще ні разу. Там він шворигнув мене у шкіряне крісло, але посидіти не дав. Поставив струнко і почав без передмови:
- Ти, йолопе дипломований, чим думаєш? Оцим?
І дав мені по дупі такого ляща, що я аж підскочив.
- Ти хоч знаєш, яка тема отих політзанять, щоб вони скисли! Рішення травневого Пленуму ЦК КПРС! Зрозумів тепер, кого ти з бандитським східняком порівняв?
У мене задрижали коліна і я попросив дозволу сісти. Генерал махнув рукою і першим гепнувся у крісло.
- Підведеш ти мене колись, Сирота, під заслужений відпочинок. А мені ще треба, щоб син ад’юнктуру академії МВС закінчив.
Проте, бідкався наш начальник недовго. Не та в нього посада аби нюні розпускати.
- Зробимо так: нашого попку-дурника я завантажу роботою, щоб він і голови не підняв. Швидше забуде, що ти ляпнув. Але й тебе треба теж кудись заховати, щоб ти йому на очі не втрапляв, бо ще, не дай Боже, пригадає і зробить непотрібні висновки.
Я знахабнів:
- А може, у відпустку, товаришу генерале?
- Зараз! І обов’язково в Адлер, у міністерський санаторій. Причому, до генеральського котеджу. Разом з отою малою пожежницею, котра по тобі сохне. Будете професійно гасити сексуальну спрагу… Переб’єтесь! Поїдеш від нашого управління на науково-практичну конференцію. Щось там про сучасні методи профілактики і боротьби зі злочинністю. Три доби у Пущі Водиці. Кажуть, там буде хороший буфет. Тому я тебе, Сирота, благаю: не пити більше пляшки за раз і не влаштовувати доповідачам те, що ти проробляєш із нашим замполітом. Все! Бери мою “Волгу”, заскоч додому по свіжі носовички і презервативи - і кулею в Пущу Водицю! Конференція, щоправда, починається завтра, але треба щоб тебе не було в Управлінні вже сьогодні.
…Вже згаданий мною бравий вояк Швейк вважав найкращими днями свого життя два тижні, проведені у празькій божевільні. Для мене такими стали три доби конференції у Пущі Водиці.
Не встиг я зареєструватися і одержати ключа від окремого номера, як хтось ляпнув мене по спині і загорлав:
- Привіт холодному філософу! І ти, Сирота, продався більшовикам!
І сам голос, і його володар були мені добре знайомі. Ми вчилися разом на філософському факультеті, щоправда, він на пару курсів вище. Проте, займався не стільки наукою, скільки художньою самодіяльністю в університетському клубі. Він був душею товариства у будь-якій студентській компанії, бо талановито співав куплети, імітував популярних естрадних співаків, відбивав чечітку і знав силу-силенну анекдотів. Та це не завадило йому після закінчення навчання опинитися в аспірантурі в той час, коли я, наприклад, зі своїм червоним дипломом помарширував на два роки служити Батьківщині в збройних силах.
Прізвисько у щасливчика було чудне, перероблене з прізвища - “Мономах”. На моє здивування, колишня душа товариства була зодягнута в мундир майора внутрішньої служби, прикрашений університетським значком на статутному місці.
- Вільно, старлей, вільно, - скомандував Мономах, насолодившись моєю реакцією, - за мною кроком руш!
Остаточно я прийшов до тями після повного гранчака коньяку у напівлюксі, котрий займав мій однокашник.
- Бачиш, Сирота, кесарю кесареве, а слюсарю - слюсареве. Мій науковий керівник одразу пояснив, що я зможу захиститися за єдиної умови: через законний шлюб з його єдиною-таки донькою. Та ти повинен її пам’ятати: бігала по коридору така дзиґа в окулярах і з довгою косою. Партійна кликуха - “мимра”. Ні, ти тільки подумай, Сирота, яке нахабство: її татуньо вважав, що я не в змозі переспати з його спадкоємицею без його ж таки батьківської допомоги. Ну, я йому і помстився! До смерті не забуде! Одружився на мимрі, захистився і бахнув дверима. Пішов геть!
Я жахнувся:
- Від дружини?
- З Університету, дурнику, - заспокоїв мене Мономах. - У Вищу школу міліції на кафедру наукового комунізму. Бо розумієш, в нашому колгоспі імені Т.Г.Шевченка я хоч і зять, але посивів би у старших викладачах. Максимум - в доцентах і то після двох інфарктів. Справа в тому, що всі вчені тесті на академічних харчах і відомчій “Лікарні вчених” живуть дуже довго. А у Вищій школі я вже доцент і закінчую докторську. А від дружини піти? Та ти що! Я ж під неї клинці ще з першого курсу бив, тільки ви не помічали. Людина вона хороша, можеш ти це зрозуміти? Та де вам…
Крім багатьох цікавих подробиць із свого минулого майор дав не менш цікаві поради:
- У нас, ментів, з наукою складнувато. Спасибі Щолокову, відкрив у Москві академію зі своєю вченою радою. Бо досі нас цивільна наука з нашими дисертаціями мочила, як зеки стукачів у зоні. Але є ще одна біда. Ти про неї, можливо, і не чув: немає публікацій - немає захисту. А де нам свої теоретичні розробки друкувати? В журналі “Радянський міліціонер” чи в “Мурзилці”? От розумні люди і придумали такі конференції, як ця. З’їдуться, погомонять, вип’ють-закусять. А потім коштом міністерства видають збірник, де кожна доповідь автоматом стає науковою публікацією. Дві-три зібрав - і вперед, на захист. Загалом такі, як ти, Сирота, тут для декорації. Але раджу тобі менше пити і більше слухати. Раптом щось та й знадобиться.
Я зробив так, як наказав Генерал і порадив майор Мономах: пив не більше пляшки за раз і уважно слухав. З’ясувалося, що недаремно. Краще б я на тій оперативці мовчав!
Одне слово: дискусія - і то емоційна - спалахнула на конференції один лише раз. Якийсь не київський полковник читав щось таке з дуже мудрою назвою: “Дещо до проблеми конгруентності…” чи “кореляції”. Якщо по-простому, то йшлося про те, у що обертаються часом благі наміри високого начальства.