Поїзд, що зник
- Автор: Лапикура Валерий Павлович
- Серия: Інспектор і кава (київський детектив у стилі «ретро») #5
- Язык: украинский
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Поїзд, що зник». Краткое содержание книги:
- Ти знаєш, на кого зараз схожий? Викапаний Микола Кузнєцов, гроза німецьких генералів. Залишається налити бокал шампанського і в присутності німців підняти тост “За нашу побєду!” Мене Генерал попередив, що ти знову у щось вляпався. Просив підстрахувати. Я думав - знов якісь жартики, як той вилов бандюг по науковому. Але тебе, бачу, для серйозної справи переозброїли.
Від автора: “Вилов бандюг по науковому” детально описаний у повісті під цією ж назвою. Що ж стосується снайперів-власівців, то ані сам Сирота, ані решта двісті з гаком мільйонів радянського народонаселення тоді не знали, що справжні власівці за всю війну провели одну-єдину битву - вибили 8-го травня 1945-го року з Праги… німецький гарнізон. Я довго боровся зі спокусою підредагувати цей та решту аналогічних фрагментів спогадів Сироти у відповідності з історичною істиною. Та потім вирішив залишити у переказі наших розмов все, як було тоді - разом із легендами, помилковими судженнями і навіть відвертою неправдою, в яку ми, на жаль, вірили.
Олекса Сирота:
Старий порадив на службі зберігати “стечкіна” у сейфі розрядженим і окремо від обойми. Розказав принагідно фронтову байку про автомат ППШ, котрий від вибуху міни зірвався в землянці з жердини, вдарився прикладом об долівку і почав стріляти, викосивши весь підрозділ. Потім, як завжди, без переходу запитав:
- А ти взагалі чим зайнятий, Олексо?
- Ви ж самі бачили: в Кузнєцова бавлюсь.
- А до цього що ти робив?
- Зерна рахував. Кавові.
- Якого?…
- Та от вичитав: один знаменитий філософ брав на кожну чашку рівно шістдесят дві зернини.
- Та-а-ак! Один знаменитий філософ, розумієш, заварював каву з шести десяти двох зерен, а другий філософ, як мені вже настукали, заварює чергову кашу для начальства. Ти на що Генерала підбив, іроде? Признавайся!
- Та так, є одна ідея.
- Ідея? Щось на взірець: “І де я опинився…”? Відповідаю: в радянській міліції, а не в приватному розшуку. На те б моя воля, дав би я тобі мішок гречки, як тій Попелюшці, щоб ти її до ранку по зернятку перерахував.
- А вас що, Іване Борисовичу, до розподільника приписали? Поздоровляю! Баночку майонезу під Новий рік не підкинете?
- До чого тут розподільник?
- А де ж ви ще мішок гречки візьмете, якщо простому громадянину, такому, як я, її відпускають тільки по кілограму в руки, в дієтичному гастрономі, до того ж виключно за рецептом лікаря.
- Я тобі щас випишу рецепт!… ідейний! Марш за мною!
В нашій Управі було добре відомо, що коли йдеться про службову таємницю, то Старий - як той сейф. Причому, ніякий геракл ніякою кувалдою нічого б не добився. Це у нашого Підполковника з тих часів, коли в органах за одне необережне слово чи навіть недоречний жарт давали десять років Колими. Тому я детально розповів усю історію з “металістом”, котрий виявився при першій же перевірці двійником давно померлого порядного киянина. Не приховав, звичайно, і участі Контори в усій цій заплутаній справі і навіть поділився побоюваннями, у що мені може обійтися надмірна цікавість цього разу.
Стосовно останнього, Старий був чомусь настроєний оптимістичніше:
- Не набивай собі ціну, Сирота. Не та ти людина аби за тобою чекісти зі зброєю в руках по вулицях бігали. І потім, зараз не тридцять сьомий рік і навіть не сорок сьомий, а сімдесят третій. Ну, в партійні органи настукають. Самвидав підкинуть, а потім при обшуку і знайдуть - оце їхній сьогоднішній репертуар. Щоправда, коли ми всі були під енкаведе - і міліція, і внутрішні війська, і держбезпека - тоді чекісти з нашим братом не панькалися. Кинути чесного міліціонера в камеру до блатних на ножі - то їхня придумка. А себе берегли, як же! Після війни навіть спеціальну колонію створили для гебешників, котрі нашкодили. В порівнянні з тодішніми таборами то був курорт!
Я, чесно кажучи, і до розмови зі Старим чув щось таке з розповідей старших. А на моєму свідомому віку спостерігав уже інше, як Микита Хрущов публічно демонстрував свою зневагу до гебістів. Знав, що він, наприклад, відмовився реабілітувати генерала Абакумова, якого заарештував ще Берія. І того розстріляли разом із колишніми замами. Пам’ятаю, як реформованим кадебе керував усього-на-всього полковник. Так, наче це не всесильне відомство, а звичайнісінький райвідділ міліції. Ну і нарешті - три останніх шефи Луб’янки - Семичасний, Шелепін і Андропов - відверто цивільні люди.
Та особливо заглибитись у новітню історію Старий мені не дав, а підсумував розмову з притаманною йому відвертістю:
- Сирота, у тебе талант притягувати неприємності. На свою голову і на дупи начальства.
- Не впевнений… тим більше, що поки що я в цю історію встромлявся переважно лекційно-семинарським способом. Навіть у психушку досі не сходив.
- Твій клієнт, до речі, не в психушці, а в спецвідділенні. Дві вели-и-икі різниці. Ти впевнені, що конторські нам досі на хвіст не сіли?
- Не впевнений.
- Так ото ж. Ну, загалом так зробимо: бабусь я сам поважаю, вони у нашій справі помічниці не з останніх. Так могли за віком чогось наплутати. Документи треба перевірити, документи. Тому, що й мені дуже цікаво: де ж це покійник замість культурненько в могилі лежати, чотири роки по світу тинявся? А до речі, де його поховали?
- Чесно кажучи, не знаю. Бабусі казали - начебто на Берківцях. Але самі вони на похорону не були.
- Тоді слухай: завтра з самого ранку чеши у відділ реєстрацій смертей центрального загсу. Котрий на Ульянових. З офіційним запитом. Затямив? Дівчатам не підморгувати, туману не напускати, ти там - офіційно. Запит я підпишу. І щоб ніякого аматорства. А доктору своєму скажи, хай більше не намагається комарам клізми ставити.
- Скажу.
- Встановиш: коли помер, від чого, а головне - де поховали. Ми з тобою в привидів не віримо, а в загробне життя й поготів. Скидається, що тут насправді все просто. Спочатку хтось потрібну людину в покійнички призначив, а потім гуляв п’ять років з його паспортом від Москви до самих до околиць. З’ясуємо. Але повторюю: ніякого аматорства. А то вийде, як у мене в п’ятдесят першому…
Зі Старим завжди було цікаво говорити про минуле, особливо часи його молодості. Та на даний момент мене більше хвилювало: чи не здумав, часом і Генерал зіграти мною в темну. Через свої, невідомі нам, міліцейським сіромахам конфлікти з Конторою. Хотів запитати про це у Старого, але передумав. Припасував нову забавку так, щоб її не було видно і потеліпався на вуличку Ульянових, де у місцевому загсі реєстрували всі види смертей, що траплялися в орденоносній столиці орденоносної Радянської України.
Навіть якби я точно не знав потрібної адреси, то вгадав би безпомилково. Відвідувачі сумної установи були характерні: або печальні жіночки в чорних хустках, або заклопотані згорьовані мужчини. Один із таких згорьованих гальмонув мене під самими дверима:
- Ти куди поза чергою? Номер у тебе який?
Я спочатку не врубався:
- До чого тут номер? Без номеру я.
А він мені в обличчя свою долоню тицяє, а на ній чорнилом величезна така цифір награмузькана.
- Тут усі з номерами. Тому що згідно з записом. Котись у кінець черги, там тебе, розумного, запишуть. А то - лізе! Ну зовсім молодь знахабніла!
Мені зайвий скандал потрібен, як чукчі босоніжки. Під Новий рік. Кажу сумирно так:
- Товариші, ви не зрозуміли, я по роботі…
А у мого пронумерованого гальма взагалі відмовили:
- Тут безробітних немає! Киш звідси, а то зара як бортану!
Ну добре, він сам хотів. Беру його однією рукою за краватку, а другою з розгону встромляю йому в ніс свої “кірочки” в розгорнутому вигляді. І кажу на верхньому регістрі:
- Громадяни! Номер мого службового посвідчення - сто сорок вісім! Я старший інспектор карного розшуку Сирота. Зараз викликаю наряд і притягаю всіх вас за зловмисну протидію роботі органів. І ви дочекаєтеся своєї черги на прийом, але не тут, а в капезе. А ти… як там тебе? - п’ятдесят третій - підеш головним підбурювачем. Надовго.