Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста

— Я мушу знати твоє походження.

Це питання приголомшило мене, хоча я мав бути готовий до нього.

— Навіщо? — спитав я раптово пересохлим ротом.

— Не для того, щоб убити тебе, — він посміхнувся. — Боже милосердний, я б цього не зробив, Гаррі. Ніколи, клянусь. Але мені потрібно, щоб ти знав, що я його знаю. Мені треба, щоб ти розумів, що може трапитися аборт, і ти ніколи не народишся. Мені потрібно, щоб ти це знав, щоб ти зберігав мої секрети. Я розумію, що друзями ми більше ніколи не станемо, але решта… важливіше.

Я замислився над тим, що випливало з його слів; не про своє життя — загроза для нього була цілком очевидна — а про Вінсента. Він був молодший за мене, народжувався пізніше, а тому ідея, що він міг якимось чином бути для мене загрозою, завадити моєму народженню, була неможливою, якщо тільки в нього не було помічників. Хтось зі старшого покоління, хтось, хто жив би в 1919 році, готовий отруїти мою матір до моєї появи. Союзник у Клубі Хронос? Співучасник у його мрії, яким я бути вже не міг?

Він спостерігав за мною, безсумнівно вгадуючи напрямок моїх думок, а зрештою додав:

— Я не хотів би отримувати цю інформацію силою, Гаррі. Але якщо я буду змушений, я зроблю це.

Я різко повернувся до теперішнього часу, зосередився на реальності.

— Ти катуватимеш мене? — запитав я.

Не було сенсу оминати слова, ходячи навколо, і мене трохи втішило, що він здригнувся від цієї думки. Але те, як швидко він її прийняв, тішило менше.

— Так, якщо буду змушений. Будь ласка, не змушуй мене.

— Я не змушую тебе, Вінсенте; це рішення цілком твоє. Просто я хотів би зняти з себе будь-яку моральну відповідальність за цей конкретний вчинок, поки ти не розпочав.

— Ти же знаєш, що всі ламаються, Гаррі. Всі.

Спогади. Франклін Пірсон, ридання біля його ніг. Усі ламаються — це правда. Я теж зламаюсь. Я розповім про своє походження.

Або збрешу і помру.

— То що це буде? — весело запитав я й здивувався запаморочливій байдужості своїх слів. Спогади про Фірсона котилися разом із моїми думками наче спокійне море, що відтікало від берега перед цунамі, а я котився разом із водою, не в змозі щось контролювати. — Ти плануєш скористатися хімією? Мушу попередити, проти мене вже застосовували протипсихотичні засоби, і це призводило до несподіваних наслідків. Психологічний тиск? Ні, навряд чи. Якщо моє тіло може витримати лише приблизно шістдесят днів, то… я не хотів би переоцінити свою психічну стійкість, але загалом час грає не на твою користь. Електрика — найкращий вибір, але це ризик для серця. Адже ти знаєш про моє серце? А як щодо екстремального холоду? Або екстремальної спеки? Або їхньої суміші. Широко вживаним є позбавлення сну, але…

— Припини, Гаррі.

— Я просто розповідаю тобі, як це буде.

Він зміг не відвести свій погляд від мого, а мені виявилося легко не відводити свій. Це було вперше, коли я бачив, як він благає.

(Я на боці хороших, Гаррі! Я, курва, захисник демократії!)

— Просто скажи мені, Гаррі. Скажи мені, коли ти народжуєшся, і не буде потрібно вдаватися до цього.

(Божечко, я ж не з таких, я зовсім не такий, але ти мусиш зрозуміти: це важливіше, ніж ти або я).

— Сподіваюсь, що ти не проти, якщо я знову спитаю тебе, чому ти скористався словом «потрібно»? — не знаю, хто це сказав, але голос був схожий на мій, хоча й трохи сп'янілий. — Ніхто тебе не примушує тебе робити це зі мною. З твого боку це цілком добровільний вибір.

— Усі ламаються, Гаррі.

— Я знаю. Але ж ти не можеш дозволити собі перевіряти, як довго це триватиме в моєму випадку. Отже, Вінсенте, — я з насолодою вимовив його англійське ім'я. — Тобі краще поспішити.

Ще мить він вагався, а потім благання скінчилися.

Його погляд став жорсткішим.

(Зміни, в дідька, світ! Зміни!)

Я чув голос Франкліна Фірсона. Колись давно він позбавив мене болю й погладив моє волосся, а я любив його за це, як дитина любить давно загублену матір; я був зламаний, а він був правий. З його незбагненої, безглуздої точки зору він був правий. Тоді я помер, і того світу могло б ніколи більше не бути, якби його не робила реальним моя пам'ять.

Злегка похитавши головою, Вінсент підвівся, щоби піти.

— Ти що, не власними руками це робитимеш? — гукнув я навздогін. — А як же моральна відповідальність?

— Подумай про це один день, — відповів він. — Лише один день.

І він пішов.