Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста
- Автор: Норт Клэр
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Переводчик: ssv310
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста». Краткое содержание книги:
— До лазарету його!
Мене перенесли в лазарет.
Мені навіть дали знеболювальні засоби.
Проголошуючи мій діагноз, лікарка втупила очі в підлогу. Коли до мого ліжка підійшов Вінсент, від мого сміху, послабленого зменшенням кількості гормонів, залишилася саме лише усмішка.
— Це було дуже швидко, — зрештою сказав він. — Не думав, що ти зможеш вигадати спосіб померти раніше, ніж за п'ять днів.
— Минуло менш ніж п'ять днів?
— Два з половиною.
— Божечко!
Потім я додав:
— Той сержант — хороша людина. Йому не подобалося те, що ти робив. Якщо ти його розстріляєш, можеш спочатку попросити в нього пробачення? Від мого імені.
Хмурячись, Вінсент гортав сторінки моєї медичної картки з марною надією знайти спростування того, що врятувати мене було вже неможливо. Я вже перестав блювати, перестав тремтіти, лихоманка минула. До лікарів мене принесли вчасно, щоб ті завадили серцевому нападу, але моїм ниркам був гаплик, на печінку чекало те саме, а цього було достатньо. Мені навіть не треба було дивитися в медичну картку, щоб знати, що це так.
— Його буде переведено до іншого підрозділу, — спокійно відповів Вінсент. — Непотрібними вбивствами я не займаюсь.
Я мало не засміявся знову, але через слабке дихання зміг лише захрипіти.
— Тепер уже зрозуміло, що бажаного я не отримаю, тому ми, звісно, спробуємо зробити твою смерть якомога комфортнішою. Тобі що-небудь принести?
— Я б не відмовився від морфію.
— На жаль, ти вже отримуєш максимальну дозу.
— Який сенс тепер берегти мене?
Його губи сіпнулися, він відвів погляд. Мені перехопило подих. Що ще? Що ще можна було зробити зі мною за той короткий час, що мені залишився?
— Вінсенте, — пробурмотів я, мимохіть понизивши голос, — що ти надумав робити?
— Мені дуже прикро, Гаррі.
— Ти весь час це кажеш, і я певний, що кожний з тих залишених мною по собі нігтів вдячний тобі за співчуття. Що ти затіяв?
Не дивлячись мені в очі, він сказав:
— Мені потрібно, щоб ти забув.
На мить це приголомшило мене і я не знав, що сказати. Він похитав головою й мені здалося, що він зараз знову вибачатиметься. На мить мене охопила спокуса спробувати вдарити його, якщо він дійсно це зробить, хоча мені навряд чи стало б на це сил. Але він натомість просто пішов і не обертався; навіть тоді, коли я знову почав кричати.
Більшу частину мого помирання мені давали знеболювальні, і це було великим полегшенням. Препарати придушували не тільки біль, але й думки про те, що чекає на мене попереду. Я знаю, що бачив сни, але мало не вперше не міг їх потім згадати; запам'ятав лише те, що вони були швидкі та гарячі, а реальність втручалася у вигадані моїм мозком історії: поколювання на шкірі перетворювалося на лапки комах, жар у животі — я ніс власні кишки в торбі, а кров на ступнях блудний мозок інтерпретував як повільне поглинання мого тіла величезною змією, по тілу якої з кожним новим ковтком ішла схожа на синусоїду хвиля. На ту мить, коли її ікла дійшли до моїх грудей, ступні моїх ніг були вже глибоко в її шлунку, і кісточки пальців один за одним розчинялися в повільній пульсації кислоти.
Вони робили все в останню мить. На той час, коли вони були готові зайнятися мною, я вже міг дихати лише киснем, і життєві показники продовжували падати. До мене вкотили новий пристрій, зібраний з бозна яких відходів розуму божевільного науковця. Він потребував власного блоку живлення, бо простих 230 вольтів цій крихітці не вистачало. Відбулася сварка з метою з'ясувати, чи треба заземляти пересувне ліжко, на якому я лежав, але доктор обірвав її, гримнувши: «Ви наче діти!» Він сказав, що металеві кайданки, якими я був пристебнутий до ліжка, чудово проводять струм, і що всі мають ставитися до процедури як до кардіопульмонарної реанімації, і якщо когось ударить струмом, то самі винні.
Мені здавалося, що я брикався, кричав, благав і опирався, але насправді, напевно, я був такий знесилений і розслаблений ліками, що міг хіба що гарчати та іноді верещати від обурення. Закріпляти електроди на моєму черепі їм довелося липкою стрічкою, а змусити мене тримати останній електрод у роті могло стати для них занадто складною задачею, якби той доктор, що виявив неабиякі знання про електрику, не дійшов до ще однієї, не менш геніальної ідеї — ввести мені медикамент, що паралізує. Відключення мозку, на їхню думку, могло завадити тому, що вони намагалися зробити; я був вдячний одному з асистентів, який ліпкою стрічкою затулив мої нерухомі віки заплющеними. Мені залишилися лише звуки. Спочатку були три фальстарти: першого разу не вийшло, бо згорів запобіжник; другого разу невдача була через те, що під час заміни запобіжника від'єднався один з кабелів. Тож коли вони зрештою таки спрямували в мій мозок кілька кіловольт з метою стерти звідти всі прояви моєї особистості, це вже було трохи схоже на чорну комедію.
Я почув, як лікар казав:
— Чи можемо ми, нарешті, зробити цього разу все правильно? Ніхто його не торкається? Добре, отже…
І на цьому все скінчилося.
Розділ 57
Я лише один раз був присутній при Забутті.
Це було 1989 року, в приватній палаті лікарні Св. Миколая в Чикаго. Мені тоді було сімдесят років і почувався я, на власну думку, непогано. Діагноз «множинна мієлома» мені зробили лише за кілька місяців до цього, і це було напрочуд пізно, а за кілька років до цих подій мій ентузіазм щодо непомітності звичайної повільної та незручної смерті призвів до того, що я почав піклуватися про своє здоров'я сильніше, ніж зазвичай. Я був навіть членом тенісного клубу — раніше зі мною такого не було в жодному з життів — а ще я три місяці на рік викладав у школі в горах Марокко математику, напевно, намагаючись отримати спілкування з дітьми, яких сам ніколи не матиму.
Мій візит до цієї надзвичайно ввічливої палати в надзвичайно ввічливій лікарні на краю ввічливого передмістя Чикаго, де гордо майорів американський прапор, а свіжі квіти клали кожного дня біля ліжка кожного пацієнта, відбувся не за мого бажання. Мене сюди викликали, а жінка, що надіслала цей виклик, помирала.
Акінлеє.
Я не бачив її від тієї ночі в Гонг-Конзі, коли її покоївка вибігла у воду, а сама вона втекла до світанку.
Мене змусили надягнути стерильний халат і вимити руки спиртом, перш ніж дозволили зайти до її палати, але робили вони це без ентузіазму. Ушкодження були вже необоротними. Яким чином жінка, в крові якої залишилося так мало білих кров'яних тілець, досі залишалася живою, мені було невтямки; заходячи в двері палати, в якій вона незабаром помре, я дуже чітко бачив, як наближалася смерть.
Її волосся випало, залишивши на голові рябу шкіру, під якою вгадувалися грубі кістки, схожі на переплутані тектонічні плити. Раніше я ніколи не бачив її без волосся й лише зараз збагнув, наскільки схожою була форма її черепа на яйце. Сказати, що її очі були запалі, було б неправдою; просто кожний грам плоті, кожна м'яка риса на її обличчі зникли, залишивши лише покритий тонким шаром м'язів череп, з якого стирчали залишки носа, вух, губ, а очі були схожі на кульки на новорічній ялинці. Фізично вона була молодша від мене, але в той час і в тому місці я був бадьорим молодиком, а вона — стародавньою жінкою, що помирала на самоті.
— Гаррі, — прошипіла вона, і я навіть без медичної освіти зміг би почути в її голосі хрипіння та нерівне дихання. — А ти не поспішав.
Я підсунув до її ліжка вільний стілець і обережно сів, від чого мої кістки заскрипіли, попри регулярні тренування.
— Ти маєш гарний вигляд, — додала вона. — Тобі пасує старий вік.
У відповідь я лише буркнув — іншого доречного звуку не знайшов.
— Як почуваєшся, Акінлеє? Мені майже нічого не сказали.