Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста
- Автор: Норт Клэр
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Переводчик: ssv310
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста». Краткое содержание книги:
Моя компанія могла б заплатити вдесятеро більше, але слухаючи своїх викрадачів, які ще не зрозуміли, що я знав іспанську, я дійшов висновку, що навряд чи житиму достатньо довго, щоб зайнятися аналізом співвідношення витрат і вигід. Оскільки вони вочевидь вважали мене слабким іноземним бізнесменом, я грав саме цю роль: стогнав від того, що плече та щиколотка починали набрякати. Велика акторська майстерність мені не була потрібна, бо вони пристебнули до стовпа саме розтягнуту щиколотку, і дуже швидко тіло під металом почало пульсувати гарячим болем. Зрештою, зрозумівши, що від мертвого заручника користі не буде, вони розв'язали мене й дали милицю, щоб я міг ходити, а хлопчик п'ятнадцяти років відвів мене до найближчого струмка, щоб я вимив обличчя та шию. Він мав автомат Калашникова — універсальну зброю всіх бюджетних воїнів — але був ледве здатний тримати його й навряд чи вмів правильно стріляти. Я перекинувся в струмок, а коли він підійшов перевірити, що зі мною, вдарив його по скроні милицею і продовжував бити, доки він не припинив опиратися, а тоді втопив його в мілкій воді, сівши йому на спину й натиснувши з усією силою та всією своєю вагою ліктем на його потилицю.
Оглянувши довкілля та свою ушкоджену ногу, я прийшов до висновку, що вдала втеча малоймовірна, а оскільки я тут майже напевно помру, то нехай це, принаймні, трапиться в такий спосіб, який я оберу сам. Тому я пошкутильгав назад до табору, готуючись сконати з честю. Дещо соромно, але перший охоронець, на якого я натрапив, саме відійшов під дерева до вітру, і хоча мій професіоналізм вимагав, щоб я просто зламав йому шию та й годі, я вирішив, що спецназівець з мене не вийшов. Натомість я вистрелив у його сідниці, а поки він кричав і на його крики збігалися решта, я ліг на живіт і вистрелив по колінних чашечках першого, хто вибіг до мене.
На мій подив, більше ніхто не з'являвся.
А потім хтось гукнув ламаною англійською:
— Ми не хочемо битися з тобою!
Я відповів іспанською:
— У вас немає іншого вибору.
Пауза: вони обмірковували отриману інформацію. Потім:
— Ми залишимо карту та воду — чисту воду! І їжу. Ми залишимо вам карту, воду та їжу. І зачекаємо одну добу. Це дасть вам час, щоб дістатися до машини. Ми не будемо стежити! Візьміть карту!
Я крикнув у відповідь:
— Це дуже люб'язно з вашого боку, але якщо ви не проти, я б краще продовжив битися, дякую.
— Ні, ні, не треба! — гукнули вони у відповідь і, чесне слово, я починав уже сумніватися в серйозності їхнього ставлення до свого фаху. — Ми зачекаємо одну добу й підемо. Більше вас не турбуватимемо. Щасти вам!
Я почув якийсь рух серед листя, перекидання чогось металевого, кроки людей, що йшли геть.
Певно, я пролежав там півтори години, очікуючи на кінець. Ліс заворушився. Мурахи заповзли мені під сорочку й хотіли були мене з'їсти, але я був їм не до смаку, тому вони поповзли далі. Поруч у підліску проповзла змія, але вона злякалася мене сильніше, ніж я її. Почали опускатися сутінки, а в таборі було тихо. Не було чути навіть того чоловіка, якого я позбавив колінних чашечок. Можливо, я влучив йому в стегнову артерію. А може, його біль став надто нестерпним. Зрештою нудьга та згадка про те, що смерть для мене не є найстрашнішим, змусили мене підвестися. Тримаючи однією рукою автомат, а іншою — милицю, я покульгав до табору.
Там і справді нікого не було.
Карту, флягу з водою та бляшанку тушкованих бобів було акуратно покладено на центральному столі, а біля них лежав папірець.
На папірці англійською мовою від руки було написано:
«Дуже-дуже просимо вибачити».
Оце і все.
Я поклав флягу на плече, карту — в кишеню, і почав повільно кульгати назад до цивілізації.
Ким би не був той бандит, він сказав правду. Більше я з ним ніколи не зустрічався.
Розділ 54
На жаль, моя втеча з аргентинських лісів, як я підозрював, не мала жодного шансу бути в одній лізі з Пєтроком-112. Авжеж, просто вийти за межи об'єкта не становило жодної проблеми, бо в охоронців не було жодної причини сумніватися в мені; до того ж, ніщо не може викликати таку довіру, як дружнє обличчя, ввічливе вітання та чоловік, що прямує за своїми (напевно, дуже важливими) справами. Але подальше пересування там, у великому назовні, стане більш ускладненим. Оскільки шанси бути спійманим були високі, я вирішив, що надзвичайно важливо знайти простий спосіб самогубства. Залишалося вирішити лише одне: чи ризикнути пересуватися малонаселеною територією, спробувати перетнути величезний простір північної Росії, покластися на цю безмежність для збиття з пантелику неминучих переслідувачів, або ж скористатися транспортом і спробувати загубитися в російській транспортній мережі, крастися до західних кордонів через міста та селища? Більш звичним для мене був другий варіант, але його я відкинув. З Пєтрока-112 вело замало транспортних шляхів, попереду буде забагато вузьких місць, що можуть бути перекриті одним телефонним дзвінком, і навіть якщо якимось чином я дістануся до населеної території й загублюся в натовпі, я сумнівався, що державні кордони або міжнародні угоди завадять пошуку. Я знав надто забагато, являв собою завелику цінність і був занадто великою загрозою таємниці проекту Вінсента.
Отже, на мене чекала спроба вижити в тундрі. Я мав досвід здобування їжі в дикій місцевості, колись читав чужі сліди і ховав свої. Але зараз на мене чекали не родючі землі північної Англії, в яких я виріс, а ворожа пустеля на тисячі миль. Самогубство досі залишалося однією з альтернатив, але смерть від голоду мене не влаштовувала.
Чи був у мене час на планування?
Час на те, щоб приготувати їжу, знайти потрібне знаряддя?
Я сумнівався в цьому. Було щось у погляді Вінсента… Він знав не гірше за мене, що я більше не його людина. Я не сумнівався, що чоловік, який знищив Ленінградський Клуб Хронос, рано чи пізно дасть ради будь-якій загрозі його безпеці. Мені треба накивати п'ятами раніше, ніж він зможе вжити заходів проти мене, і часу в мене мало.
Я зібрав докупи лише те, що було мені потрібно для виживання. Гроші мені були непотрібні, так само як і змінний одяг, за винятком сухих шкарпеток. Папір для розпалювання, сірники для вогню, електричний ліхтар і запасні батарейки, складаний ніж для різання деревини, металевий кухоль, що був у моїй кімнаті, пластиковий пакет з мого кошика для сміття, голка та нитка. Я швидко, але обережно зібрав речі, повісив мішок на спину й попрямував до лабораторії, щоб взяти невеличкий чорний магніт та трохи мідного дроту, а також привітно помахати рукою лаборантові, бо мене там часто бачили, коли я заходив за чимось. Я зламав замок і зайшов до продуктового складу, а там взяв усю солону їжу, яку знайшов, і складав її в свій мішок, доки мене не перервав шум у їдальні, через який я був змушений швидко сховатися. Коли шум припинився, я повернувся нагору й пішов холодними коридорами Пєтрока-112 до арсеналу. Мені стане в пригоді легка зброя. Цього разу ніяких Калашникових; пістолет згодиться. Арсенал охоронявся, але сержант, що чатував, знав мене й посміхався, коли я підходив нього, аж доки моя рука не затиснула його горло, а удар бляшанкою сардин по скроні не вибив з нього свідомість. Я обмацав його ремінь, але ключів не знайшов. Вилаявшись, я розвернувся до дверей арсеналу. Людська непритомність зазвичай буває двох видів — тимчасова та остаточна — і я сумнівався, що удар сардинами дасть мені більше, ніж кілька хвилин. Чи стане мені часу на зламування замка? Я вирішив спробувати. Дістав поцуплений у лабораторії дріт і складаний ніж; лаявся на незграбність своїх пальців і кусав губу кожного разу, коли замок зісковзував у початковий стан. Клацання, оберт — за дверима темрява. Я ступив усередину, ввімкнув світло і…
— Привіт, Гаррі!
Прямо там стояв Вінсент: він абсолютно спокійно спирався на ящик з гранатами. На мить я завмер під його поглядом, наче спійманий на місці злочину крадій — пізно вже заперечувати, нема шансів благати або тікати. Я сказав: