Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста

Зрештою:

— Ти знищив Ленінградський Клуб Хронос.

Він завагався, на його обличчі промайнув подив, а потім він відвернувся. Після цього дивно тваринного руху він спрямував погляд у глибини віскі, міркуючи над моїм звинуваченням.

— Так, — зрештою сказав він. — Це я. Вибач, Гаррі. Я трохи відстав від подій; споглядачі доповіли мені, що ти туди не ходив, — раптова усмішка. — Я мав передбачити, що вони не визнають свою некомпетентність, якщо ти втечеш з-під їхнього нагляду. А як тобі Софія, сподобалася?

— Вона була дуже мила.

— Я знаю, що казати таке жахливо, але я вважаю, що іноді треба просто розслабитися. Так, я знищив Ленінградський Клуб Хронос. Чи хочеш ти сказати ще що-небудь?

— То ти хочеш сказати, що це було зроблено заради мене? Щоб завадити моїм колегам вистежити мене, щоб приховати зраду?

— Авжеж, заради тебе. І чи не здається тобі, що слово «зрада» дещо лайливе? Клуб Хронос зацікавлений лише в нескінченно повторюваному теперішньому часі, а ми з тобою працюємо над чимось набагато більшим. Адже ти про них теж такої думки?

Говорячи, він долив мені віскі, хоча я його ледь надпив. Потім він надпив зі своєї чарки. Якщо він сподівався, що я зроблю те саме, він мав розчаруватися.

— Невже тебе це непокоїть? Це було просто приховування слідів. І якщо ти наполягаєш на використанні слова «зрада», мушу нагадати тобі, виключно в інтересах академічної точності, що я членом Клубу Хронос ніколи не був. Ти був. Отже, зрада, про яку ти кажеш, була повністю твоєю, твоїм вибором, зробленим вільно й свідомо. Якщо ти сумнівався в тому, що ми тут робимо, і в помилковості політики Клубу, ти мав можливість прострелити собі голову ще десять років тому. Ти маєш можливість зробити це сьогодні.

— Приєднатися або померти?

— Гаррі, — докорив він, — не користуйся в суперечках зі мною словами лінійних смертних. Сама ідея, що їхні філософія та мораль можуть бути застосовані щодо будь-кого з нас, є не просто абсурдною, а й нерозумною. Я не кажу, що ми повинні жити без норм, просто прийняття моральних правил смертних — майже такий самий хиткий вибір, як жити взагалі без правил.

— Закони смертних людей, етика та мораль життя формувалися впродовж тисяч років.

— А закони, за якими живемо ми, Гаррі, були створені впродовж віків, і їх дотримання не вимушено страхом.

— Що трапиться тут, коли тебе не стане? — тихо спитав я. — Що буде з чоловіками та жінками, які тут працюють, з нашими… колегами?

Його пальці по черзі стукнули по краю чарки; лише один раз. А потім:

— Я бачу, що ти розумієш, якою буде відповідь, і вона непокоїть тебе. Мені шкода, Гаррі; я навіть не уявляв, що ти стаєш таким рефлексивним.

— А чому ти не кажеш це вголос? — спитав я. — Тобі соромно, чи ти просто надто делікатний?

Знову рух пальцями — наче піаніст розігрівав їх перед концертом.

— Люди вмирають, Гаррі, — зітхнув він. — Це фундаментальний закон Всесвіту. Сама природа життя полягає в тому, що воно має закінчитися.

— Окрім нас.

— Окрім нас, — погодився він. — Усього цього… — він указав мізинцем навколо кімнати, — після того, як ми помремо, більше не буде. Неначе й не було ніколи. Кохані, смерть яких ми бачили, народяться знову, і ми будемо пам'ятати, що вони були коханими, але вони нас не знатимуть, і нічого не матиме значення: ні хто жив, ні хто помер. Важать лише залишені ними ідеї та спогади.

(Ви що, вважаєте себе Богом, докторе Оґаст? Ви єдина жива істота, яка має значення?)

(У глибині моєї душі є чорна безодня, падіння в яку не має меж.)

— Я вважаю, що ми повинні зупинитися, — сказав я.

Тепер він поставив чарку на стіл, відхилився назад, закинув ногу на ногу, руки склав на коліні: викапаний стурбований шкільний вчитель, що намагається не виказати схвильованому учневі свій неспокій.

— Гаразд, — зрештою сказав він. — Але чому?

— Я боюсь, що ми з'їмо свої душі.

— Поетична відповідь мене не влаштовує.

— Ця… машина, — обережно сказав я, — ці ідеї, які ми досліджуємо, або спогади, які ми створюємо, якщо тобі так більше до вподоби. Ця теорія всього, відповідь на всі наші питання, вирішення задачі існування калачакр… Це гарна ідея. Це найколосальніша ідея, яку я коли-небудь чув, а ти, Вінсенте — єдиний з усіх зустрітих мною людей, хто має водночас і уяву, і волю втілювати її. Вона фантастична, і ти теж фантастичний, для мене велика честь, що я працював над цим.

— Але, — підказав він, і сухожилля на його горлі напружилися.

— Але в ім'я прогресу ми з'їли свої душі, і тепер ніщо інше для нас не важливо.

Тиша.

Я спостерігав, як тонкі лінії його сухожиль здіймають шкіру.

Потім він єдиним рухом допив вміст своєї чарки й поставив її, дзенькнувши, на стільницю.

Тиша.

— Світ добігає кінця, — зрештою зітхнув я. — Це повідомлення надходило від дитини до дорослого, від дитини до дорослого, його передали в минуле з майбутнього, яке настане через тисячу років. Ця ідея так само завелика для розуміння, як і ті питання, на які ти намагаєшся знайти відповіді. Але за нею стоять люди, життя, які зараз знищуються та губляться. І це зробили ми. Світ добігає кінця.