Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста
- Автор: Норт Клэр
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Переводчик: ssv310
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста». Краткое содержание книги:
Тиша.
А потім він — так само раптово, як допивав чарку — підвівся, пройшов через кімнату, розвернувся на місці, склав руки за спиною, наче вчитель, яким йому слід було стати, і сказав:
— Я маю сумнів у тому, що він єдиний.
Я вигнув брови, чекаючи на неминуче пояснення.
— Ми руйнуємо не єдиний світ, Гаррі, — докірливо сказав він, — а лише один зі світів. Ми не монстри-науковці, що злетіли з котушок. Те, що ми вплинемо на течію часу, беззаперечно — ми не можемо не впливати на перебіг історичних подій — але йдеться лише про один світ, який може змінитися. Ми живемо, помираємо, а потім усе стає таким, яким було від початку, і ніщо з того, що ми робили, більше не має значення.
— Я не згоден. Ми змінюємо життя людей. Для нас це може не мати значення, можливо це навіть… дрібниця в масштабі всього Всесвіту. Але навіть у масштабі Всесвіту, навіть лише в цьому сторіччі існують мільярди людей, для яких це має велике значення, і хоч ми й маємо більше часу, ніж вони, в масі їх усе одно більше. Наші вчинки… важать. Ми маємо відповідальність не тільки за великі справи, але й за дрібніші, просто тому, що на цьому має існувати весь світ навколо нас, світ свідомих живих істот. Ми не боги, Вінсенте, і наше знання не дає нам право удавати їх. Боги — не те, чим ми маємо бути.
Він обурено пирхнув, здійняв руки й рушив навколо маленької кімнати так, ніби його тіло було змушене не відставати від рук. Я стояв і дивився, як він ходить.
— Так, — зрештою сказав він. — Я згоден з тим, що ми не боги. Але те, що ми робимо, Гаррі, воно зробить богів, дасть нам бачення творця; це дослідження може відімкнути нескінченність. Ти кажеш, що ми завдаємо шкоди. Але я цього не бачу. Через Клуб Хронос надіслано повідомлення? Це нічого не означає, ми з тобою обоє розуміємо, що жодні математичні формули та жоден історичний аналіз не можуть показати, що до цього призвели наші прилади — надто багато різноманітних факторів. Ти вважаєш, що людство обов'язково знищить себе знанням, я правильно тебе розумію? Це дуже песимістичний погляд, як для людини, яка стає на захист короткого життя.
— Вигадане тобою квантове дзеркало має певні теоретичні наслідки. А що як…
— «А що як», «а що як», «а що як»!.. — різко сказав він, обертаючись на місці, щоб змінити напрямок руху. — А що як ми завдаємо шкоди майбутньому? А що як наші дії змінюють життя? «А що як», «а що як», «а що як»! Я вважав тебе холоднокровною людиною, для якої «а що як» є теоретичною анафемою, — зморшки на його нахмуреному обличчі поглибилися й раптом він повернувся й ударив долонею по стіні. Потім він трохи постояв, чекаючи, доки відлуння різкого звуку розчиниться в тиші. Не дивлячись на мене, він сказав: — Ти потрібен мені в цьому, Гаррі. Ти більше, ніж просто асистент, більше, ніж просто друг. Ти блискучий. Твої знання, твої ідеї, твоя підтримка… Я можу розкрити таємниці буття, нашого буття, всього лише за кілька життів. Мені потрібно, щоб ти залишився зі мною.
— Ця праця, — зізнався я, — була найзахопливішим часом за всі мої життя. І колись це може повторитися. Але тут, зараз, поки ми не розуміємо повністю наслідки… Я вважаю, що ми повинні зупинитися.
Він не відповідав, тому я квапливо продовжив:
— Якщо ми поговоримо з Клубом Хронос… — презирливе ричання, зневага до самої ідеї, — ми можемо надіслати вперед у часі питання до тих, чиї уявлення про технології можуть бути кращими за наші. Ми можемо подивитися, чи має наше дослідження вплив на час, на людей…
— Клуб Хронос застійний! — прогарчав він. — Вони ніколи не зміняться, ніколи не розглядатимуть можливість розвитку, бо це загроза їхньому комфорту! Вони відразу схоплять нас, Гаррі, а може навіть спробують стерти. Такі люди, як ми з тобою, є загрозою для них, бо ми не можемо задовольнятися вином, сонцем і нескінченним, безглуздим, покірним повторенням!
— У такому разі не повідомлятимемо Клубові, — відповів я. — Залишмо послання в камені. Ми попросимо, щоб відповідь передали крізь час назад. Ми можемо не розкривати свої імена, а коли дізнаємося…
— Тисячі років! — презирливо сказав він. — Сотні поколінь! Ти готовий чекати?
— Я розумію, що ти працював над цим довше, ніж я…
— Впродовж десятків життів, століть мого життя, від першої самосвідомості в дитинстві до дня смерті саме це, Гаррі, є моїм призначенням, — він обернувся й подивився на мене так, що я міг би здригнутися, але опанував себе. — Ти ж не зупинятимеш мене, Гаррі?
Благання та загроза?
Можливо.
Всередині щось напружилося.
— Я завжди залишатимусь твоїм другом, Вінсенте, — відповів я. — Ніким іншим.
Чи могла та частина душі, що зіщулилася в мені від цієї брехні, зіщулитися і в ньому? Чи ми обоє побачили один в одному неправду тією глибокою частиною розуму, що не потребує думки?
Якщо й так, то він відмахнувся від цього почуття, неначе змахнув рукою малознайомій людині, яку побачив на іншому боці людної вулиці. Він знову опустився на стілець, взяв свою пусту чарку, нахмурився, побачивши, що всередині нічого немає, й знову поставив.
— Чи можу я попросити тебе подумати впродовж якогось часу? — спитав зрештою він. — Можливо, тиждень? Якщо за тиждень ти не зміниш своєї думки…
— Авжеж!
— … ми що-небудь вигадаємо. Якщо ти підеш, Гаррі, я буду вбитий горем, чесно, але я можу зрозуміти, якщо… між нами стоїть… совість.
— Що ж, почекаймо тиждень, — відповів я, знизавши плечима. — Врешті-решт, після всього, що ми зробили, поспішати було б лицемірством.
Через півгодини я був у своїй кімнаті, і не минуло й десяти секунд після того, як двері зачинилися, як я почав збирати до дорожньої сумки найтепліший одяг і думати про найкращий спосіб втечі.
Розділ 53
Я коли-небудь розповідав тобі про те, як мене викрали аргентинські бандити? Я був тоді бізнесменом, хоча правильніше буде сказати, що я отримував прибуток від компанії, в якій працювали інші люди, а більшість своїх доходів я передавав Клубові Хронос, згідно з базовими принципами цієї установи. Я жив у Аргентині й досить наївно вважав, що я не дуже помітний і нікого сильно не турбую.
Викрали мене, коли я їхав на машині до ринку. Діяли вони не дуже професійно: ударили мою машину збоку, від чого вона перекинулася, і я мало не загинув. Але обійшлося: я вивихнув плече, зламав два ребра і вважав за щастя те, що не трапилося нічого гіршого.
Коли я виповз з уламків своєї машини, двоє чоловіків у лижних масках вийшли з пікапа, який зіштовхнув мене з вибоїстої дороги, схопили мене під обидві руки, закричали ламаною англійською «Замовкни, замовкни!» і затягли мене в кузов свого авто. Вся ця ескапада тривала не більше двадцяти п'яти секунд.
Я був надто поранений і спантеличений, щоб чинити опір, і впродовж переїзду лежав долілиць і з руками на потилиці, хоча за кращих обставин, або якби я був більш підготовлений, я зайнявся б вивченням своїх викрадачів. З того, що дороги ставали дедалі гіршими, а вологість стрімко зростала, я розумів, що ми прямуємо в ліс, тож не сильно здивувався, коли ми врешті-решт зупинилися на нічим не примітній маленькій круглій галявині, а потім мене кинули на земляну підлогу, в якій кишіли якісь личинки. Мені зв'язали руки, наділи на голову мішок, від якого сильно тхнуло смаженою кавою, і потягли мене через ліс. Пройшовши з ними лише кілька миль, я спіткнувся й розтягнув щиколотку, як це часто трапляється, коли по нерівній дорозі ведуть спантеличеного, пораненого полоненого з закритими очима. Здійнялася суперечка щодо того, що тепер зі мною робити, і зрештою вони змайстрували зі сучкуватих гілок ноші, які кололи мені спину всю дорогу, поки мене несли на них до їхнього табору. Там, на мій превеликий жаль, лижні маски було знято, а мене грубо пристебнули іржавим ланцюгом до забитого в землю стовпа. Біля моїх ніг поклали сьогоднішню газету й сфотографували мене з нею; підслухавши базікання викрадачів, я дізнався, що за мене вимагатимуть викуп — 300 тисяч доларів.