Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста

Моє тринадцяте життя почалося…

так само, як і завжди.

Бервік-на-Твіді, жіноча вбиральня. Після пережитої драми я трохи сподівався прокинутися сином короля. Якщо в цьому Всесвіті й була якась форма божественного суду, до цього калачакри вона вочевидь не поспішала.

Усе як завжди. Мене віддали Патрикові та Гаррієт, а вони ростили мене як рідного. Пам'ять почала повертатися до мене в три роки, і як мені потім сказали, я був дивовижно тихою та непримітною дитиною. Коли мені виповнилося чотири роки, я згадав уже майже все, а на свій шостий день народження був готовий відправитися в світ і оголосити всім членам Клубу Хронос просту правду про плани Вінсента та про те, що він згоден заради них зробити.

Я написав до Лондона — Клубові Хронос та Черіті Гезелмер — розповівши їм усе. Вінсент Ренкіс, квантове дзеркало, Росія — все. Я вирішив, що на тяганину з обережним відокремленням мене від родини немає часу, тому повідомив Черіті, що вкраду потрібні мені гроші, напишу собі відповідного супровідного листа від імені дорослого й попрямую до Ньюкасла, щоб пояснити їй усе особисто. Усе, що їй було потрібно — дочекатися моєї телеграми й зустріти мене на вокзалі. Як стало зрозуміло пізніше, цей поспіх, можливо, врятував мені життя.

Я не отримав відповіді, але ж і не чекав на неї, бо коли йшлося про малих калачакр, на Черіті завжди можна було покластися. Я украв з шухляди стола Рорі Г'юна кілька шилінгів, написав власноруч дуже багатослівного та красномовного листа, яким інформував читача про те, що носій цього листа прямує до школи в Лондоні, а дорослим людям слід усіляко допомагати йому в цій справі, а потім взувся в свої найкращі (взагалі-то, єдині) чоботи, взяв мішок із поцупленим і попрямував до Ньюкасла. Скористатися транспортом з села було неможливо — надто легко було будь-кому спитати моїх батьків, чи дійсно вони дали мені дозвіл на цю пригоду — тож я пішов уночі пішки й дістався (уяви собі!) до Гокслі, куди я кілька сотень років тому тікав від Франкліна Фірсона та його зацікавленості майбутнім. Пред'явивши свій супровідний лист і щиро повідомивши поштарці, що я сирота, якого відправили до Лондона, я отримав не тільки подорож у кузові її старої вантажівки разом із двома тисами та лінивим лабрадором, а ще й хліба зі смальцем, щоб не зголодніти в дорозі.

У Ньюкаслі я пішов відразу до телеграфу. Відправити телеграму було нелегко, понад усе через те, що стіл був для мене занадто високий, але добрий адвокат, який стояв у черзі, підняв мене до віконця, щоб я тонким дитячим голосом твердо пояснив суть своєї подорожі, продемонстрував лист і оголосив, що маю чекати тут на свою тітку. Після деяких вагань моє повідомлення відіслали, а начальник станції спитав, чи маю я де переночувати. Коли я сказав, що не маю, він поцокав язиком і сказав, що не годиться такому малому подорожувати самому, і що буде краще викликати поліцію, але його дружина наказала йому дати мені спокій, потім за її наказом мені принесли ковдру та горщик супу, а мені вона сказала, що я можу залишитися у квитковій касі, поки вона виглядатиме мою тітку. Я подякував їй — у першу чергу тому, що вгамовувати нескінченну цікавість дорослих до шестирічного хлопчика, який подорожує до Лондона сам, було б надзвичайно нудно.

Я чекав.

Після відправлення телеграми мені ніколи не доводилося чекати на Черіті в Ньюкаслі довше одинадцяти годин, і навіть той рекорд був спричинений сильним снігопадом, що завадив її подорожі. Через вісім годин дружина начальника станції спитала мене, чи я маю куди піти, чи може знаю когось, а начальник станції знову цокав язиком і казав, що він точно викличе поліцію, бо все це неправильно, що це за дивина така? Я попросився до туалету й виліз через заднє вікно, поки вони чекали мене за дверима.

Наступного дня я чатував на пагорбі, з якого було видно залізничний міст і можна було швидко добігти до вокзалу. Кожного разу, коли з півдня підповзав потяг, я прокрадався на край платформи й шукав Черіті.

Черіті не приїхала.

Мушу визнати, що я був спантеличений. За весь час мого знайомства з Клубом Хронос Черіті була взірцем надійності; якщо вона не могла приїхати сама, то присилала когось замість себе. А тепер… Я не знав, що й думати. З-під мене висмикнули надійну опору — милицю, спираючись на яку я шкутильгав через найважчу частину свого життя. Може, написати їй ще раз?

Обережність підказувала мені, що цього робити не слід. Було забагато питань без відповідей, забагато невідомих небезпек. Вінсент хотів дізнатися про місце мого народження, але оскільки я був старший від нього, ставало очевидним, що в нього має бути колега, хтось старший від нього і від мене, хто був здатний убити калачакру в утробі. Розуміння цього раптом зробило життєво важливим зберігання моєї найбільшої, найважливішої таємниці; ні Вінсент, ні його можливі таємничі союзники не мусять дізнатися про те, звідки я. Моя голова не знала спокою. Чи не забагато я відкрив у своєму листі до Черіті? Я не ставив собі за мету приховати місце свого походження; ми з нею вже так добре відпрацювали процес вилучення мене з дитинства, що я не відчував потреби щось пояснювати. А як щодо минулих життів? У своїх попередніх листах із проханням забрати мене я надавав адреси — жодного разу це не була моя справжня адреса, а лише місця, що були недалеко від маєтку, де я міг перевіряти пошту. Чи можуть ці листи викрити, де я жив? Щонайменше, вони дуже сильно звузять коло пошуків. Не багато часу треба на те, щоб знайти на такій обмеженій території хлопчиків приблизно мого віку.