Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Якщо Німеччина — продовжуючи вольтерівські аналогії — була країною, яка найкраще «знала» Європу, очікувалося, що на початку ХХІ століття дві інші колишні імперії наполегливо прагнутимуть того, щоб вона «ознайомилась» і з ними. Так само як і Німеччина, Росія і Туреччина колись відігравали імперську роль у європейських справах. Багато росіян і турків розділили некомфортну долю німецьких етнічних спільнот Європи: з переміщених спадкоємців диктаторської влади вони перетворилися на загрожені меншини, залишки у слідах імперського відступу, до яких із презирством ставилися в тих державах, де вони опинилися. Наприкінці 1990-х років вважалося, що за межами Росії в незалежних країнах Східної Європи живуть понад сто мільйонів росіян[611].
Але на цьому подібність закінчувалася. Пострадянська Росія була радше євразійською імперією, ніж європейською державою. Поглинену кривавими повстаннями на Кавказі, від решти Європи її утримували на відстані нові буферні держави — Білорусь, Україна та Молдова, а також її дедалі авторитарніша внутрішня політика. Про те, щоб Росія приєдналася до ЄС, не йшлося: нові члени, як ми пам’ятаємо, мали відповідати «європейським цінностям» — Москва Володимира Путіна і близько не визнавала верховенства права, громадянських прав та свобод й інституційної прозорості, не кажучи вже про те, щоб їх сповідувати[612]. У кожному разі російську владу більше цікавили будівництво трубопроводів та продаж газу до ЄС, аніж вступ до нього. Багато росіян, зокрема жителі західних міст, інтуїтивно не вважали себе європейцями: коли вони подорожували на захід, то говорили (як і англійці), що «їдуть до Європи».
Однак Росія впродовж трьохсот років використовувала європейську владу «на практиці», і ця спадщина нікуди не зникла. Російські бізнесмени намагалися поглинути латвійські банки. Литовський президент Роландас Паксас був змушений у 2003 році піти з посади через підозру в близьких зв’язках з російською мафією. Москва зберігала свій балтійський анклав навколо Калінінграда та продовжувала вимагати необмеженого транзиту (через Литву) для російських вантажних і військових перевезень, а також безвізових подорожей у ЄС для російських громадян. Гроші, відмиті в бізнес-оборудках російських олігархів, виводилися через ринок нерухомості в Лондоні та на Французькій Рив’єрі.
Іншими словами, у короткій перспективі присутність Росії на зовнішньому краї Європи була відверто неприємною. Але не становила загрози. Російська армія мала інше завдання та в будь-якому разі перебувала в занедбаному стані. Причиною для серйозного занепокоєння був стан здоров’я російського населення: тривалість життя, особливо серед чоловіків, стрімко падала, міжнародні інстанції вже певний час попереджали, що в країні поширюється туберкульоз, а захворюваність на СНІД перебуває на межі епідемії. Проте це був насамперед привід для хвилювання для самих росіян. У найближчому майбутньому Росію повністю поглинули власні справи.
У довшій перспективі сам факт близькості Росії, її розмір і запаси викопного палива, які не мають собі рівних, неминуче кинуть тінь на майбутнє європейського континенту, бідного на енергоносії. Уже у 2004 році Польща імпортувала з Росії половину своїх потреб природного газу та 95% нафти. А тим часом російська влада і деякі росіяни очікували від Європи «поваги». Москва хотіла бути більш тісно залученою до процесу ухвалення рішень усередині Європи (байдуже, чого вони стосувалися — НАТО, адміністрування балканського врегулювання чи торговельних угод — і двосторонніх, і укладених через Світову організацію торгівлі) не тому, що рішення, ухвалені за її відсутності, обов’язково мали бути шкідливими для її інтересів, а заради принципу.
611
Угорці, які у ХХІ столітті жили в Румунії, Словаччині та Сербії, були іншою, дрібнішою меншиною, яку залишила по собі імперія: колись панівною, а тепер вразливою. У регіоні Воєводина на півночі Сербії сербська молодь час від часу скоювала напади та нівечила майно угорців, які жили там століттями. Реакція влади в Белграді, яка, здавалося, нічого не навчилася і нічого не забула з катастрофи дев’яностих, була гнітюче передбачуваною: напади були «несерйозні», і в будь-якому разі «вони» почали перші.
612
Навпаки. Низкою заходів навесні та влітку 2004 року російська влада значно урізала і права преси, і вже й так обмежені можливості для громадянського протесту. Вузьке вікно свободи в Росії — а насправді більше безладдя та відсутність стримування, ніж дійсно конституційно захищена свобода — швидко зачинялося. У 2004 році деякі російські оглядачі підрахували, що кожну четверту цивільну адміністративну посаду в країні обіймали вихідці з КДБ.