Азартні ігри з долею

— Ви гадаєте, що це йому тут перерізали гальмівні троси? Як же не пам’ятати. Нас, трьох охоронців, мало не звинуватили в тому, що сталося.

— Чи тоді може... ти чи хтось з твоїх колег... у той час, поки він гостював у готелі, стоянкою тинявся хтось, кому тут було зовсім не місце?

— Про це нас вже запитували у поліції. Ні, я нікого не бачив. Ні я, ні хтось з них. І когось такого ми б не пустили всередину.

— Чи тоді на стоянці був якийсь автомобіль з хорватськими номерами?

— І про це нас питали. Не було жодного. Тільки іноземці. І якщо хочете почути мою думку, йому хтось зіпсував авто не тут, а десь дорогою, де він, можливо, зупинявся. Я саме це тоді їм сказав.

— А хто був тут, на посту, того ранку, коли Башич поїхав?

— Я був. Я бачив, як він від’їздив і навіть помахав йому рукою, побажавши щасливої дороги.

— І все тоді відбувалось як зазвичай, як з усіма іншими туристами? Вийшов з готелю, сів в авто, поїхав?

— Ну... як сказати. Спершу він прийшов сюди і поскладав валізи в багажник. Але не поїхав відразу, він наче чогось чекав. Він був дуже знервований і безупинно ходив туди-сюди. Я запитав його, у чому проблема, і він мені відповів. Перед ним зникла журналістка, тому він боявся, що йому в авто хтось підклав бомбу. Тож він вимагав від поліції, щоб до нього прислали фахівця, який би оглянув авто. Саме на нього він і чекав.

— Той фахівець прибув?

— Так, приїхав й обшукав автівку вздовж і впоперек! Це тривало майже двадцять хвилин. І тільки коли він йому сказав, що все чисто, Башич сів в авто й поїхав.

— А можеш пригадати, як виглядав той фахівець?

— Кремезний, високий... не знаю, чи бачив його раніше в місті... Він казав мені, як його звуть, але цього я не можу пригадати. Між іншим, поцікавтесь у поліції. Це ж вони його прислали.

— Обличчя... Обличчя... вік... Ось що мене цікавить.

— Ох, я слабий на очі й не тримаю в голові таких речей. Ну він, я б сказав, середніх років. Був одягнений механіком. Був увесь зморений, його чоло рясно вкрите потом. Начебто він прибув безпосередньо з якоїсь іншої роботи.

— Ти це й у поліції сказав, коли вони тебе допитували?

— Ні, бо мене цього не запитували, а питали лише про попередні дні. А я не знаю, чому мав би казати їм те, що вони і так знають.

— Дякую тобі! Ти мені дуже допоміг.

Після цієї розмови Тюдорові одна річ стала ясною, як білий день: Дуда або має якісь зв’язки в поліції, або навіть сам входить до її складу. Як інакше можна пояснити те, що в готелі він з’явився під виглядом офіціанта, якщо це не його спеціальність, а він був відправлений з цим завданням? І як це так сталося, що на виклик Башича, адресований поліції, прибув саме він? Спершу він подумав довести це до відома Жміре чи Дідовича, проте в нього відразу ж з’явилися сумніви: а якщо вони і так це знають і, до того ж, захищають його? Може, все це організоване розслідування, гонитва за ним насправді лише звичайний фарс із заздалегідь розподіленими ролями, що має на меті радше сховати кінці у воду, аніж відкрити правду? Коли професор вийшов зі стоянки, перед входом до готелю панував хаос; прибула карета швидкої допомоги, а всюди метушилися поліціянти у формі та в цивільному, готельний персонал та допитливі містяни. Санітари в білому саме винесли Шантека та розміщували його в кареті швидкої. «Ні, — вирішив Франко, — нікому нічого не казатиму!» Цим він лише б підштовхнув замараних поліціянтів ще краще його покривати, а, можливо, поставив би під загрозу і себе, і Бонетті. Найкраще, що він може зараз вчинити, — це сказати завтра Бонетті, що припиняє гру; цього й Іво, вірогідно, вже ледь може дочекатися, бо видно, що все це і йому добряче остогидло.