У підводних печерах
- Автор: Росоховатский Игорь Маркович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: “ВЕСЕЛКА”
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «У підводних печерах». Краткое содержание книги:
аквалангістів, що раніше провадили тут обстеження, та масового загину риби. З судна спускають
батискаф… Про те, як було розгадано таємницю бухти, розповідається в гостросюжетній повісті “У
підводних печерах”.
У збірнику також вміщено фантастичні оповідання: “Ціна золота”, “Таємниця професора
Кондайга”, “Море вирує в нас”, “Пірат”.
“Коли людина починає порівнювати себе з старшими або з дітьми — це може означати лише одне: вона старіє. Хоча мені вже за сорок”, — сказав про себе Х’юллєт, але й це не могло затьмарити його радості. Зовсім не хотілося братися за діло, а до кінця роботи ще лишалося години зо дві, не рахуючи п’ятнадцятихвилинної перерви на чай, під час якої обговорюються всі новини.
Х’юллєт, не кваплячись, дістав із шафи щоденник, прочитав останню сторінку й пішов до нового приймача № 43, вдесятеро чутливішого од № 18, який нездатний був реєструвати випромінювання, слабкіші од випромінювань мозку.
Чорна безперервна стрічка виповзала з реєстратора, звивалася, витягувалась, входячи в приймальне віконце аналізатора, як нитка у вушко голки. За півтори години роботи з цим надчутливим приймачем Х’юллет Кондайг устиг про дещо довідатися і відповідно до цього дав йому назву РІ — реєстратор інформації. Тепер можна було вважати встановленим, що не тільки людський мозок, а й усі організми, дерева, метали, морські хвилі випромінюють нейтринні потоки певної потужності й частоти. Будь-який рух, що виникає в них, розгойдує фіолетовий промінь реєстратора і залишає на стрічці свій “автограф”.
Отже, реєстратор, наскільки дозволяла його чутливість, записував усе, що відбувається у Всесвіті.
Х’юллета почало лихоманити. Кабінет швидко забарвлювався з червоне. Х’юллет знав: зараз виникне жахливе марево. Після того першого разу видива повторювалися — і завжди він бачив вогонь і кров.
За вікнами кабінету спалахнула зірниця, спливаючи багряними патьоками на шибках. Хтось дико закричав. З гори котилося те саме чудовисько, люди стріляли в нього. Втрачаючи свідомість, Х’юллет упав навзнак. Тіло його корчилося, голова билася об пластмасову підлогу…
ІІІ
Осінь нечутно входила до київських парків. Позолотила листя на деревах, трохи затуманила високе небо, ніби вкрила легким серпанком синю емаль. І на цьому бляклому тлі птахи викреслювали свої хитромудрі фігури.
Чоловік років двадцяти п’яти, заглиблений у свої думки, зупинився на розі Пушкінської та бульвару Шевченка, глянув угору, побачив птахів і раптом, неначе на нього щось найшло, як хлопчак-бешкетник, пронизливо свиснув, проганяючи птахів геть, щоб летіли ще вище.
І пішов далі, розв’язно вихляючись, неначе хотів привернути увагу перехожих.
Ось він побіг широкими сірими сходами й піднявся на третій поверх. Назустріч йому спішив другий молодик у білому халаті.
— Привіт, Євгене! Знову проспав?
— Дарма, старий, не бурчи хоч сьогодні, в день Великого досліду! Ти у віварій, Борисе?
Борис кивнув і пішов довгим білим коридором. Відчинив двері з літерою V.
То було відділення віварію. Тут у клітках жили всякі потвори: кішки без вух, пацюки з двома хвостами, собаки на тремтячих лапах, лисі кролики…
Борис сумно дивився на них. Поки що “колекція” потворних створінь усе ще поповнювалася. Цей віварій ніби ілюстрував помилки вчених, безглузді випадковості, які все ще не можна було передбачити. Правда, відтоді, як в лабораторії з’явився РІК — реєстратор інформації системи Кондайга, — потвор набагато зменшилося. Однак дослідів на людях, навіть безнадійно хворих, не можна було починати. А втім, сьогоднішній Великий дослід може багато що змінити…
Борис намітив кілька кроликів і чотирьох собак. Якщо вони перетворяться на нормальних тварин, тоді…
Він подумав: “Ось ми готуємо зброю проти хвороб, можливо, наймогутнішу, що досі знало людство. За її допомогою ми зможемо в разі потреби змінювати спадковість, відновлювати норму, створювати нові види тварин і рослин. Але ми чомусь рідко думаємо про те велике, що стоїть за нашою буденною роботою. А якби думали частіше? Допомогло б це нам чи завадило?”
Він уявив собі виснажених хворобою людей, калік, що сподіваються зцілитися, або таких, що вже втратили надію на це, горе матері, у якої дитя-каліка; відчай людини, що захворіла з вини свого предка…
Позаду почулися важкі кроки препаратора.
— Приготуйте для досліду оцих, — сказав Борис, вказуючи на тварин.
Він знову повернувся в лабораторію. Євген, весело жартуючи з лаборантками, видзвонював пробірками. Сьогодні його важка артилерія — ультразвукові апарати, колонки для електрофореза, суперцентрифуги — була “безробітна”.