У підводних печерах
- Автор: Росоховатский Игорь Маркович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: “ВЕСЕЛКА”
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «У підводних печерах». Краткое содержание книги:
аквалангістів, що раніше провадили тут обстеження, та масового загину риби. З судна спускають
батискаф… Про те, як було розгадано таємницю бухти, розповідається в гостросюжетній повісті “У
підводних печерах”.
У збірнику також вміщено фантастичні оповідання: “Ціна золота”, “Таємниця професора
Кондайга”, “Море вирує в нас”, “Пірат”.
Я налічив вісімнадцять ідолів, по два в кожному човні. Веслярі взялися за весла. Човни попливли до середини озера й тут зупинилися. Припинився й спів. Один із жерців подав знак — і воїни скинули ідолів у воду.
— Дивіться! — вигукнув Вілен.
Над водою з’явилася одна голова, потім друга, третя… Рівно стільки ж, як ідолів, — вісімнадцять юнаків випірнуло з води й попливло до човнів.
Уперше я бачив Білена таким розгубленим і наляканим. Його погляд бігав, ніби прагнув уникнути видива, що суперечило здоровому глузду.
— Заспокойтеся, — сказав я. — Ми спробуємо знайти всьому цьому пояснення…
Але стан мого помічника погіршувався. Він приставив рушницю до дерева, руки його тремтіли.
— Вони вийшли з озера… Статуї перетворилися на людей… — бубонів Вілен.
Його чоло вкрилося краплями поту.
— Ну що ви, статуї не перетворюються на людей. Не поспішайте, ми ще дізнаємося про справжню суть цього дива…
Але він не слухав мене. Джунглі з душними випарами, пума з золотим ланцюгом, напружена нічна вахта, очікування небезпеки і — найголовніше — видовище вкрай збудили його уяву. Це було схоже, ніби земля роз-верзлася під ним, а схопитися не було за що. Я ж не міг йому допомогти, бо поки що не знав, як пояснити побачене.
Напружено дивився на озеро і намагався бодай за щось зачепитися, знайти логічну ланку, яка допомогла б розкрити істину.
— Дивіться, Білене! — майже закричав я. — Он в отого “новонародженого” у волоссі блищить золото! Дивіться ж!
Він глянув широко розплющеними очима, але вони не ставали осмисленішими. Вілен мимрив:
— Статуї перетворилися на людей…
— Так, перетворилися, але як? Хіба ви не бачите, що в їхньому волоссі золото? Не розумієте, що це означає?
Вілен не розумів. Заперечливо крутив головою й дивився удалину невидючими очима. Раптом схопив рушницю й вискочив з-за кущів. Я кинувся за ним, схопив за плечі, потяг назад. Він не чинив опору, але нас, очевидно, запримітили. Один із човнів повернув у наш бік. Вілен злякано дивився на нього.
У човні було двоє. Один сидів на веслах, другий стояв і вдивлявся з-під долоні вперед. Він був високий, стрункий, а його голову вінчав гребінь з пір’я фламінго. Сумніву не було — це Агіре!
Я покликав його, і він одразу ж помахав рукою у відповідь. Човен причалив до берега.
— Агіре радий бачити свого друга й друга свого друга, — з гідністю промовив туані, торкаючись грудей рукою. — Я чекав на вас учора й уже подумав, що ви не прийдете. Як ваше здоров’я?
Агіре вдавав, що не помічав стану мого супутника. Ми обмінялися вітаннями згідно з етикетом.
— Як поживає доктор Іван Олександрович?
Агіре добре знав, що Іван Олександрович не просто “доктор”, а “головний доктор”, проте ніколи не називав його так при інших лікарях, щоб не принизити їх.
— Іван Олександрович почуває себе добре. А твої рубці не болять?
Агіре замість відповіді розстебнув плаща. Тільки добре придивившись, я побачив бліді, майже невидимі рубці. Ця велична струнка людина анітрохи не схожа на того бідолаху, якого ми підібрали в джунглях, — понівеченого в сутичці з тигром-людоїдом. У нього тоді були потрощені ребра, ключиця. Його вилікували в нашому госпіталі, але на тілі лишилися великі рубці. Та зараз їх не було…
— Тебе після госпіталю лікували жерці? — спитав я.
Агіре зам’явся. Він побоювався, що ствердну відповідь я можу сприйняти як образу, але брехати не міг.
— Жерці завершили те, що почав ти. Агіре пам’ятає, хто його врятував.
Я змушений був визнати, що він уміє бути чемним.
Дружелюбна поведінка й слова туані подіяли на Білена цілюще. Він потроху приходив до тямку: м’язи його розслабилися, обличчя набувало спокійного виразу.
Агіре величним жестом запросив нас до човна. Я не без остраху ступив у вутле суденце, але воно виявилося досить стійким.
— Ми прибудемо на закінчення свята? — спитав я.
Агіре одразу ж зрозумів прихований зміст запитання.
— Не турбуйся. Зараз інші жерці готують нових золотих людей. Ти все побачиш, друже.
Я дуже зрадів і за себе, і за Білена. Отже, в мене буде змога спостерігати, як “виготовляють” золотих ідолів, перевірити свій здогад, а Вілен… Мабуть, те що ми побачимо, для нього буде ще кориснішим, ніж для мене.
Ледве наш човен причалив до пристані, як до нього підбігло кілька підлітків. Вони допомогли нам вийти. Наша поява ні в кого не викликала особливої цікавості, очевидно, Агіре попередив своїх про гостей, на яких він чекав.