У підводних печерах
- Автор: Росоховатский Игорь Маркович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: “ВЕСЕЛКА”
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «У підводних печерах». Краткое содержание книги:
аквалангістів, що раніше провадили тут обстеження, та масового загину риби. З судна спускають
батискаф… Про те, як було розгадано таємницю бухти, розповідається в гостросюжетній повісті “У
підводних печерах”.
У збірнику також вміщено фантастичні оповідання: “Ціна золота”, “Таємниця професора
Кондайга”, “Море вирує в нас”, “Пірат”.
“Ось маєш і це на додачу!.. — невесело подумав він. — Та хіба на цій божевільній планеті можна бути нормальним?”
Ще здалеку, за два квартали, він побачив над Пікаділлі величезну світлову рекламу — голову малюка, що блимав очима. Він ніби розглядав натовп, оцінював — чого можна сподіватися від цих людей”
Х’юллет вийшов з автобуса на майдані, перейшов площу й повернув на довгу звивисту вулицю. Реклам і вітрин поступово меншало. Починався район Сохо — притулок художників, поетів, квартали мебльованих квартир. Тут у сквериках прогулювалися бабусі й матері, тримаючи на шлейках малюків. У басейні фонтана мила свої коси плакуча верба. На яскраво-зелених газонах повсідалися юнаки й дівчата.
Х’юллет всіляко зволікав повернення додому. Він боявся нав’язливого рішення, що зріло в ньому як єдиний порятунок для сина. Треба було загасити іскру цієї божевільної думки, поки вона не спалахнула полум’ям і не спалила його волі. Виграти час!
Навпроти побачив добре знайому вивіску кав’ярні — кухоль з чорним пивом-гінес і грубо намальована назва: “Залізний кінь”. Х’юллет увійшов, замовив собі пиво й біфштекс. Поряд, за сусіднім столиком, сиділо двоє моряків, уже напідпитку. На товстих коричневих шиях виднілися білі смуги.
Ця кав’ярня стоїть тут сто п’ятдесят років. Сюди заходив його дід…
І несподівано, хоч як Х’юллет кріпився, небезпечні думки прорвали загату й затопили його мозок. Він побачив те, чого боявся, — свого діда, таким, яким бачив його востаннє — з розкуйовдженою сивою чуприною, брудного, з піною на губах. Він виривався з рук дебелих санітарів… І ця доля за сліпими, жорстокими законами природи чекає на Х’юллета і, можливо, на його сина.
Кондайг захлинувся від зненависті. Перед його очима пропливало, як дід бавиться з ним, гойдає на колінах, підкидає високо вгору… А ось дід у китайській курильні опію… Він напівлежить на циновці, райські видіння пропливать у його затуманеній голові. А потім повертається до рідної Англії, до нареченої. У валізі, поряд з награбованим золотом, лежать кульки з дурманною отрутою і дві трубки. Звичайно, йому й на думку не спадає, що він передасть свою отруєну опієм кров та порушену структуру нервових клітин синові, онукові. І ось народжується в цього онука дитя — з батьковим носом, з ласкавими материними очима, з прадідовим підборіддям і…
А якщо це дитя потрапить у ті самі умови, у хворий, божевільний світ? “Залізний кінь” повезе його тією самою дорогою…
Х’юллет відсунув їжу, кинув на стіл монету й квапливо вийшов на вулицю. У голові наче жорна оберталися.
Ми залишаємо нащадкам отруєні наркотиками та алкоголем клітини; отруєні забобонами закони; свої незакінчені справи, у яких більше помилок, аніж істини; свої нездійсненні надії, які можуть мати згубний кінець.
Похитуючись, Х’юллет піднявся дерев’яними сходами. Зупинився перед дверима. Йому лячно було заходити, боявся, що як тільки побачить малюка, то знову з туману, який оповив його мозок, спливе той фатальний намір…
Х’юллет проковтнув одразу дві таблетки. Подзвонив. Двері відчинила Еммі — тоненька, свіжа, як вечірня квітка. Над маленьким смаглявим чолом — хвиля білого фарбованого волосся.
— Ти затримався, Х’ю. Що сталося?
— У чоловіків не питають про це, щоб не примушувати їх брехати, — спробував пожартувати він, пройшов у кімнату й сів біля каміна.
Еммі щипчиками взяла кілька шматочків хліба й заходилася готувати грінки до вечірньої кави.
— Чому ти не йдеш глянути до Кена? — спитала вона.
— Через кілька днів я лягаю в психіатричну лікарню, адже ти знаєш, — спохмурнівши, відповів він.
Кондайг відчув, як почастішало її дихання. Потім вона на мить затамувала подих і мовила спокійно, впевнено:
— Тебе вилікують. Ти сам про це знаєш.
Він мовчав. Еммі вміла не вірити в те, у що їй не хотілося вірити, і зберігати надію. Вона ніяк не могла зрозуміти, що з ним усе кінчено… Він чекав, щоб вона пішла. Тиша робилася крихкою, сипучою, як просохлий порох…
Мабуть, Еммі відчула його бажання. Вона жалібно попросила:
— Глянь на мене, Х’ю. Ти тільки глянь…
Він через силу повернув до неї обличчя з нерухомими зміщеними зіницями неправильної форми, схожими на два вузлики. Але й тепер у глибині його очей жевріла невситима цікавість, ніби він спостерігав себе збоку й очікував, що з цим, тепер стороннім для нього чоловіком далі коїтиметься.
Вона помітила те й тихо, заспокійливо мовила: