Королівська дорога

Він більше думав про загрозу смерті, ніж про саму смерть; зрощений із власною плоттю й водночас відділений від неї, зараз він був схожий на людину, яку топлять разом із прив’язаним покійником. Смерть, що чатувала всередині, була настільки чужа, що він знову прагнув боротьби, та вразливий погляд Клода заганяв його назад, у власне тіло. У цьому погляді відчувалася глибока співучасть, болісне братерське співчуття та тваринна злагідливість людини, яка бачить перед собою приречену на смерть плоть. Хоча Перкен звик до Клода більше, ніж до будь-кого іншого, йому здавалося, що саме Клод є причиною його смерті. Зрештою, очі Клода, які несамохіть заплющувалися, були більш промовисті, ніж слова лікарів. Коліно знову сіпнув біль, і нога мимоволі зігнулася. Біль і смерть уклали угоду, ніби одне було приготуванням до неминучого іншого. Згодом хвиля болю відступила, прихопивши з собою волю, яка боролася з ним, не залишивши нічого, крім приспаного страждання. Вперше в ньому наростало щось сильніше, ніж він сам, проти чого будь-яка надія була безсила. Проти цього, однак, треба було боротися також...

— Знаєш, Клоде, дивує те, що з усвідомленням наближення смерті чомусь завжди і без жодних вагань чітко знаєш, що тобі потрібно...

Пройняті почуттям, яке не раз єднало їх невидимими путами, вони дивилися один на одного. Простягши ногу, Перкен сів на ліжку; його погляд знову став осмисленим, наче його проймав жаль. Клод спробував відгадати, за чим він жалкує.

— Ти хочеш піти разом із військом?

Перкен завагався, бо ще не думав над цим.

Він вважав, що стієнги не були причетні до його смерті.

— Ні. Зараз я відчуваю потребу в людях. Я хотів би дістатися у свої місця.

Лише зараз Клод помітив, наскільки Перкен був од нього старший. Цього не виказували ні обличчя, ні голос — ніби роки лягли на нього важким тягарем, мовби він був із зовсім іншого роду-племені.

— А каміння?

— Нема нічого гіршого від колишньої надії, особливо зараз...

Чи дістанеться він один аж до своїх гір?..

Тепер ніщо не перешкоджало Клодові добратися в Бангкок.

Ніщо, коли не брати до уваги присутність смерті.

— Я піду з тобою.

Запала тиша. Ніби намагаючись позбутися влади рідкісної людської одностайності, вони обоє розглядали вікно, в яке з-під мати пробивалося яскраве світло. Минали хвилини, немов спопелілі на сонці. Клод думав про заховане у візках каміння, яке вони вирвали з життя. Воно так шалено опиралося! Якщо він залишить його на пошті, то нікуди воно не подінеться. «А якщо подінеться?.. Чому я вирішив піти з ним?» — подумав Клод. Він не міг кинути його, залишити одного зі смертю та з людьми, з якими не мав нічого спільного. Ця поки що не зрозуміла для нього сила приваблювала його, як якесь одкровення. Головно це були наміри, завдяки яким він плекав зневагу до людей. У ролі переможця чи переможеного Перкен був здатний лише на те, щоб принаймні зовнішньо зберегти мужність, задовольнити потребу хоробрості, усвідомлення марноти навколишнього світу та людського страждання, які він так часто бачив у домі свого діда...