Королівська дорога

— їх тепер дуже багато — подивись на вогні...

Перкен замислився: «Вони, безперечно, захоплять село, але ніяк не об’єднаються. Мої люди та вожді, яких я хотів об’єднати, належать, як і люди цієї області, до лаосців-буддистів. Примусити їх зараз триматися вкупі майже неможливо. До того ж стієнги завжди передовсім атакують переправу. Штурмувати буде важко через непоховані трупи — у тому смороді неможливо добре приготуватись до нападу. Зараз вперед їх гонить голод. Завтра загін знову наступатиме їм на п’яти... І нам також...»

Стрілянина спалахнула і знову вщухла. Із пітьми на поріг хижі ступив чоловік. Його босі ноги нечутно ступали по щаблях драбини. У тьмяному світлі ліхтаря виринали частини його тіла: голова, груди, ноги. То прибув посланець. Перкен підвівся, але, скривившись, знову впав. Біль був настільки нестерпний, що він навіть не міг розмовляти і чекав, поки трохи вщухне. Чоловік уже говорив — швидко і короткими фразами, ніби декламував. Клод здогадався: ці тайські фрази посланець справді вивчив напам’ять. Він дивився на Перкена так, наче його мовчання було для нього зрозумілішим. Перкен перестав споглядати посланця, котрий усе говорив; заплющивши очі, він, здавалося, дрімав. Раптом підвів на посланця очі.

— Що він каже? — запитав Клод.

— Стієнги знають, що я тут, і саме тому вони повертаються і атакують. Зрештою, ми не такі небезпечні вороги, як каральний загін...

Стрілянина вщухла. Посланець вийшов разом із Ха.

— Село ж не оточене суцільним кільцем... Ми маємо гвинтівки... — заспокійливо сказав Клод.

Один за одним пролунали два постріли, і знову запала тиша.

— Ще він казав, що разом із загоном ідуть залізничники.

Для Клода дещо прояснилося.

— Але ж вони працюють там на повну силу! Вони підривали принаймні десять зарядів на день...

— Кожний вибух діє на мене, мов лайка... Вони, ясна річ, просуваються вперед... Якщо вони прийдуть сюди...

— А якби вони змінили трасу?

Перкен навіть не ворухнувся — лише розглядав темряву перед собою.

— Прокласти трасу через ці місця для них економічно вигідніше. Я гадаю, що у них панує хоробрий, войовничий дух — меойці тікають, мов зайці. Проте низом загін все одно не пройде.

Клод не обзивався.

— Загін не пройде... — повторив Перкен.

Клод мовчав.

— З трьома кулеметами, лише трьома, вони ніколи не пройшли б...

Почулися поодинокі постріли, і знову запала тиша.

— Зараз вони спокійні, а ось удень...

— Саван прийде на світанку?

— Думаю, що так... Купа бовдурів! Якщо вони пропустять загін...

III

Саван ліз по драбині вгору. Скільки ще залишилося світанків до загибелі? Перкен роздивлявся його стрижене йоржиком сивувате волосся, його тривожні очі, його ніс із профілем лаоського Будди — все це поволі з’являлося в отворі дверей. Відколи смерть поселилася в тілі Перкена, людські форми перестали існувати для нього. Цей вождь, якого він знав раніше, реально існував перед його очима як старий вождь із меойського села. Проте ці руки вже готові до суперечки... Людина здатна лише на те, щоб розмовляти. Одна за одною з’являлися нові голови — за ним піднімалися інші чоловіки. Всі зайшли до кімнати. Саван вагався — він не любив сідати навпочіпки перед білими і водночас не терпів сидіти по-звичайному. Тому він залишився стояти і мовчки розглядав свої ноги. Всі чекали. Ця азіатська мовчанка страшенно дратувала Клода. Перкен уже звик до неї, але відколи був поранений, та мовчанка теж трохи дратувала його. Чекання ще більше підкреслювало його нерухомість. Аби порушити довгу мовчанку, він вирішив розпочати першим: