Королівська дорога

— Не розказуйте байок!

— ...А собі я вірю.

— Ви маєте рацію, бо вам більш нічого не залишається. Нічого. Закуріть собі — і ви матимете спокій, і ні про що не будете думати. Опіум якраз дуже доречний... Коли біль стане особливо нестерпним, зробіть собі укол... Я вам дам шприц. Ви не наркоман?

— Ні.

— От і добре. Якщо ж вам заманеться покласти край усьому, дозу треба збільшити втроє... Я залишу шприц боєві.

— Я вже не раз був поранений бойовими стрілами...

— Але не в коліно... Мікробні токсини, які накопичуються всередині, поволі отруюють вас.

Є лише один вихід — ампутувати ногу. Проте ви не встигнете добратися до міста, де б вам це зробили. Зробіть собі укол і думайте про щось інше! От і все.

— А хірургічне втручання?

— Воно нічого не дасть, бо інфекція проникла надто глибоко — аж до кістки. Зрештою, ви ще можете розшукати таїландця, як вам радить цей молодик. Але попереджаю вас, що він не має ніякого клінічного досвіду. Крім того, він тубілець... Хоча, як ви вважаєте, ми повинні віддавати перевагу тим людям...

— Особливо зараз.

Перш ніж переступити поріг, лікар, біля якого стояв Ха, обернувся і ще раз глянув на Перкена й на Клода.

— А з вами все гаразд?

— Так, — відповів Клод.

— Бо поки я тут...

Проте його погляд втупився саме в Перкена; по ньому, мов по зображенню в запітнілому дзеркалі, можна було відгадати його думки. Нарешті він вийшов.

— На жаль, пара ляпасів все одно нічого не дасть, — мовив Клод. — Рідкісний тип. Я йду шукати таїландця.

— І то негайно. Білому лікареві тут і слід бути рідкісним типом... Ха, розшукай начальника пошти і дай йому ось це, — він простягнув таїландську монету, де його прізвище було викарбуване латинськими літерами. — Скажи йому — від Перкена. І знайди мені жінок на цю ніч.

Коли Клод повернувся від місцевого лікаря, начальник пошти був уже тут. Перкен розмовляв з ним по-тайському — той слухав, коротко відповідав і щось записував. Перкен продиктував йому кільканадцять фраз.

— Що буде з Грабо? — запитав Клод, коли офіцер пішов.

— Він залишиться з нами. Цей тип, як і я, вважає, що уряд скористається нагодою, аби послати каральний загін до цих бунтарів — вони ж катували білу людину. Французи тут нічого не зроблять, хоча й котрогось дня вони б теж могли знайти подібну нагоду. Люди, які отримали концесію на будівництво залізниці, дуже зацікавлені у військовій окупації... Він узяв текст моєї телеграми — сьогодні ввечері ми матимемо відповідь. Якщо каральний загін спочатку нападе на село, то паніка охопить всю область...

Крізь вікно, яке замість шибок закривала трохи припіднята мата, Клод дивився на дорогу. Нікого. «Коли прийде той таїландець?» — думав він. Верхівки пальм тягнулися вгору — до блакитного розпеченого неба; сонце з такою силою пекло землю, що, здавалося, життя завмерло. Це не були джунглі, здавалося, сонце прагнуло спопелити землю і людей, довівши таким чином свою всесильність. Спека паралізувала волю, сподівання — все. Проникаючи разом із тишею в кімнату, спека блукала над поснулими тваринами, над чоловіками, вкупі зі ще однією незримою силою — смертю. У розмові з англійцем Перкенові хотілося більше відповідати, ніж розуміти; він намагався чимсь зайнятися, аби прогнати набридливу думку, яка не давала йому спокою.