Королівська дорога

Кілька жителів села розмовляли по-тайському. Перкен вибрав погоничів, і вони рушили далі, минаючи, як і в Камбоджі, села тубільців. Просувалися вони швидше, та з кожним днем нога Перкена розпухала сильніше, а коліно ставало червонішим. Він майже нічого не їв і вставав тільки при невідкладній потребі. На вечір температура підвищувалась. Нарешті перед ними виринули високі дзвіниці білої пагоди, цілком голубі у промінні яскравого тропічного сонця. То було перше велике таїландське містечко. Щойно вони поселилися в бунгало, як Ха відразу дізнався, що тут є молодий місцевий лікар, який навчається в Сінгапурі, а на канікулах живе в Бангкоці. Ще є проїздом лікар-англієць — пробуде тут два дні. «Зараз він обідає в китайця...» — мовив Ха. Клод побіг у китайський ресторан. В очі кинулись облізлі, зроблені з мат стіни з понаклеюваними великими рекламами сигарет, пляшки із содовою водою, зеленкуваті келихи. Спиною до нього сидів сивий чоловік, одягнений у білу полотняну сорочку.

— Ви — лікар?

Тримаючи паличками молоду квасолю, чоловік поволі обернувся. Його обличчя було майже таке ж біле, як і волосся. Якимсь вимученим й водночас покірним поглядом він глянув на Клода.

— Що сталося?

— Наша людина серйозно поранена. Рана загноїлася.

Літній чоловік нехотя знизав плечима і продовжував їсти. Через хвилину Клод відважився покласти на стіл руки. Лікар підвів на нього очі ще раз.

— Може, ви дасте мені доїсти?

Клод завагався. «Дати йому пару ляпасів?» — подумав. Але ж це був єдиний лікар-європеєць. Він сів за сусідній столик — якраз між чоловіком і дверима.

Нарешті лікар підвівся.

— Де ви його поклали? — А голос та обличчя промовляли: «Яку ви ще зробили дурницю?»

— В бунгало.

— Ходімо.

Вони йшли під нещадно спекотним сонцем, від якого ніде не сховатися...

Англієць зайшов у кімнату, сів на ліжку й розкрив свій ніж, аби розрізати холошу штанів, але нога вже так розпухла, що Перкен сам розрізав. Лікар безжально різав тканину з другого боку, проте, мацаючи, його пальці рухалися зовсім інакше — по-делікатному. Велика зморшкувата чорна рана, здавалось, не має нічого спільного зі страшенно розпухлим червоним коліном.

— Ви не можете зігнути ногу, так?

— Ні.

— Стріла з арбалета?

— Ні, я впав на бойову стрілу.

— Скільки минуло часу?

— П’ять днів.

— Кепсько...

— Стієнги ніколи не змащують вістря отрутою.

— Якби вістря мало отруту, ви померли б за годину. Але людина сама себе заражає. Для цього тубільці й придумали їх.

— Я намастив йодом... щоправда, не зразу...

— Для такої глибокої рани це все одно нічого не дало б.

Він делікатно мацав набрякле коліно.

— Затвердіння... Колінна чашечка рухається... Дайте термометр — тридцять вісім і вісім... Увечері температура, звичайно, підвищується. Ви майже нічого не їсте?

— Ні.

— Аж від стієнгів!..