Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
Лабан наполягав, щоб спробувати підстрелити його, але батько не дозволив. На ного думку, білі ще остаточно не вирішили, що з нами робити, а постріл у Лі міг тільки зашкодити нам.
— Ходи сюди, Джесі,— покликав він мене і, відірвавши шматок простирала, прив’язав його до однісї прутини. — Вийди з цим прапорцем і спробуй поговорити з отим чоловіком. Ти не кажи йому про те, що в нас робиться, спробуй лиш привести його сюди поговорити з нами.
Я дуже запишався, що мене посилають з таким важливим дорученням, і вже намірявся йти, коли мене гукнув Джед Даигем. Він також хотів іти зі мною. Він був мій одноліток.
— Дангеме, можна вашому хлопцеві піти з Джесі? — спитав мій батько Джедового батька. — Двоє краще, ніж один. Коли що трапиться, то пособлять один одному.
Отож Джед і я, двоє дев’ятилітніх хлопчаків, вийшли з білим прапором переговорити із проводирем наших ворогів. Та Лі не захотів говорити. Побачивши нас, вій наддав ходи. Нам не пощастило підійди до нього так, щоб він почув нас, а потім він і зовсім заховався в полині, бо ми його більше не бачили, хоч добре знали, що йому нікуди було втекти.
Ми з Джедом обійшли зарості на сотню футів навколо. Нас не попередили, скільки часу можна ходити, а що індіяпи не стріляли, то ми й не квапились. Минуло вже понад дві години, відколи ми вийшли з табору. Якби хто з нас пішов сам, то напевне вернувся б за чверть години, а тепер Джед хотів переважити мене хоробрістю, а я — його.
Наша необачність мала, проте, й користь. Білий прапор додавав нам сміливості, і ми довідались, як тісно обложено наш табір. На південь, за якихось, може, півмилі, ми примітили великий табір індіян. За табором був луг, там хлончаки-індіянн гарцювали на конях.
Крім того, на схід від нас індіяни також зайняли пагорб. Щоб подивитись на них ближче, ми вибралися на невеличкий пригірок і згаяли півгодини, намагаючись полічити, скільки їх. На нашу думку, індіян було щонайменш зо дві сотні. Серед них ми завважили кількох білих, — вони весь час про щось жваво розмовляли з індіянами.
На північний схід від наших фургонів, не далі як за чотириста ярдів, за пасмом невисоких горбів, ми викрили великий табір білих. Позад табору паслося понад півсотні осідланих коней. Ми ще дивились на них, коли на півночі з’явилася хмарка куряви й почала швидко наближатись. Почекавши трохи, ми незабаром розгляділи вершника, що мчав до табору білих.
Коли ми вернулися, то найперше мені добре перепало від матері за довгі мандри. Але батько похвалив і мене, і Джеда, як ми розповіли про те, що бачили.
— Тепер, чого доброго, треба сподіватись нападу, капітане, — сказав Ерен Кокрін. — Білі чекають наказу і поки що стримують індіян. Вершник, мабуть, привіз якийсь наказ. Адже ясно, що дарма так не гнали б коня.
Через півгодини після нашого повернення Лабаїт, заховавшись за білим прапором, спробував піти на розвідини, але не здолав і двадцяти ступнів, бо індіянн почали його обстрілювати і змусили вернутися назад.
Перед заходом сонця я сидів у ямі, тримаючи на руках немовля, поки мати стелила постіль. Нас у ямі було так багато, що ми сиділи, наче в бочці. Дехто з жінок спав сидячи, звісивши голову на коліна. Поруч зі мною помирав Сайлес Данлеп. Він лежав так близько, що, розмахуючи руками, зачіпав мене за плече. У першім нападі його поранили в голову, і він увесь час був непритомний, говорив з гарячки й співав якісь безглузді пісні. Пам’ятаю, одну з них він співав без кінця, і вона дуже дратувала мою матір:
«Дай-но мені тютюну з капшука свойого», —
Так озвався чорт один до чорта другого.
Другий чорт на те сказав: «Щоб тютюн налити,
Треба гроші зароблять, байдики не бити».
Я сидів поруч із ним і тримав на руках немовля, коли почався напад. Сонце сідало, і я не зводив очей з Сайлеса, що починав уже конати. Його дружина, Сара, поклала йому на чоло руку. І вона, і її тітка Марта тихенько плакали, і враз — жахливий гук, з усіх боків на нас сипнули кулі з сотень рушниць. Вороги засинали нас кулями зі сходу, заходу іі півночі. В ямі всі полягали на землю. Діти зняли лемент, а жінки намагалися їх угамувати. Деякі жінки також зойкали, але таких було мало.
За перші дві-три хвилини на нас дощем посипались тисячі куль. Як мені кортіло полізти в шанці під фургони, де наші чоловіки завзято відстрілювалися! Тільки не всі враз. Та моя мати, мабуть, угадала мої думки, бо змусила мене пригнутися й тримати дитину.
Я саме повернувся глянути на Сайлеса Данлена, — він ще дихав, — коли вбили малу дитину Каслтенів. Її тримала на руках десятирічна Дороті Каслтен. Дитину вбили на руках у неї, а її куля навіть не зачепила. Я чув, як казали потім, що куля, мабуть, влучила у фургон, а звідти відскоком ударила в дитину. Просто нещасливіш випадок, казали всі, а взагалі-то нам у ямі не загрожувала небезпека.