Твори в 4-х томах. Том 2

— Як бачите, — відказав містер. Фрейзер. — А ви як?

— Та живий, от тільки ногу відібрало.

— Кепсько, — сказав містер Фрейзер. — Але нерв може віджити, і нога буде як нова.

— Кажуть, ніби так.

— Болить дуже?

— Тепер уже ні. А попервах був мало не сказився від болю в животі. Думав, від нього самого сконаю.

Сестра Сесілія потішено дивилася на них.

— Вона розказувала, що ви й не писнули, — мовив містер Фрейзер.

— Таж у палаті стільки людей, — заперечив мексіканець. — А вам дуже боляче?

— Болить добряче. Ну, звісно, не так, як вам. Коли доглядальниці нема, я плачу з годину або й дві. Це мене заспокоює. Нерви в мене розладналися.

— Ви маєте радіо. Якби це мені окрему палату і радіо, я б цілі ночі плакав, криком кричав би.

— Ну, навряд.

— Hombre, si [52]. Це ж тільки на користь здоров'ю. Та коли поруч стільки людей, кричати не випадає.

— Зрештою, — сказав містер Фрейзер, — руки маєте цілі. Кажуть, ви заробляєте собі на прожиток руками.

— І головою, — відказав мексіканець, поплескавши себе по лобі.— Але голова не так важить.

— Тут було троє ваших земляків.

— їх прислали з поліції провідати мене.

— Вони принесли пиво.

— Мабуть, погане.

— Погане.

— Сьогодні ввечері їм знову сказали прийти, потішити мене серенадою. — Він засміявся, тоді погладив себе по животі.— Ще не можна сміятися. А музиканти з них нікудишні.

— А той, що вас підстрелив?

— Такий самий дурень. Я виграв у нього в карти тридцять вісім доларів. Щоб за таку мізерію та вбивати!

— Ті троє казали, що ви маєте з гри чималі гроші.

— А сам голий як бубон.

— Чому?

— Я бідний ідеаліст. Жертва облуди. — Він знову засміявся, тоді болісно скривився й погладив себе по животі.— Я гравець-професіонал, але грати люблю. По-справжньому грати. Дрібна гра — це чистісіньке шахрайство. Для. справжньої гри потрібен талан. А мені не таланить.

— Ніколи?

— Ніколи. Не маю ані крихти талану. Ось, приміром, той саЬтоп, що мене підстрелив. Уміє він стріляти? Ні. Перша куля летить у нього бозна-куди. Друга перепадає бідоласі росіянинові. Здається, мені поталанило. Та що ж далі? Він двічі влучає мені в живіт. От йому таки поталанило. А я безталанний. Він би й коняки не влучив, навіть коли б тримався за стремено. Це все тільки талан.

— Я думав, він спершу поранив вас, а тоді вже росіянина.

— Ні, росіянина першого, а мене потім. У газеті помилка.

— А чого ви самі в нього не стріляли?

— Я ніколи не маю при собі зброї. Бо коли б мав, то з моїм таланом уже сто разів висів би на шибениці.— Я — мізерний картяр, ото й тільки. — Він помовчав, тоді провадив далі: — Коли мені трапляється виграти грубенькі гроші, я вдаюсь у велику гру, а коли доходить до великої гри — неодмінно програю. Бувало, сідав грати в кості з трьома тисячами доларів і все програвав, хоча й мав непогану гру. Ще й не раз.

— То чого ж не покинете?

— Якщо я довго проживу, талан ще переміниться. Ось уже п'ятнадцять років мені не таланить. А колись, може, й накотить щастя, отоді розбагатію. — Він усміхнувся. — Гравець із мене добрий, а я дав би собі раду з тим багатством.