Твори в 4-х томах. Том 2
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 2». Краткое содержание книги:
Із книги «СМЕРТЬ ПОПОЛУДНІ»
ПЕРЕМОЖЕЦЬ НІЧОГО НЕ ЗДОБУВАЄ,
ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ
ОПОВІДАННЯ 1936 РОКУ
МАЄШ І НЕ МАЄШ
П'ЯТА КОЛОНА
ОПОВІДАННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ війну В ІСПАНІЇ
ВИБРАНА ПУБЛІЦИСТИКА 1937-1939
— То й станете. Кожна людина досягає того, чого прагне. Так мені завжди казали.
— Я вже й не знаю. У дитинстві мені здавалося, що це зовсім просто. Я була певна, що стану святою. А коли зрозуміла, що таке не може статись одразу, гадала, що потрібен тільки час. Та тепер воно видається мені майже нездійсненним.
— По-моєму, ви маєте непогані шанси.
— Ви справді так думаєте? Та ні, то ви аби тільки мене втішити. Не треба мене втішати. Я хочу стати святою. Я так хочу стати святою!
— Ви неодмінно станете святою, — сказав містер Фрейзер.
— Ні, мабуть, не стану. Ох, якби я тільки могла! Я була б така щаслива!
— Три шанси проти одного, що ви таки будете святою.
— Ні, не треба мене втішати. Але якби я тільки могла стати святою! Якби тільки могла!..
— А як там ваш приятель Каетано?
— Почав одужувати, але в нього параліч. Одна куля зачепила великий нерв, що проходить через стегно, і йому відібрало ту ногу. Це помітили аж тоді, коли він трохи оклигав і зміг рухатись.
— Може, той нерв ще відживе.
— Я молю бога, щоб віджив, — сказала сестра Сесілія. — Вам треба б з ним побачитись.
— Мені тепер не хочеться нікого бачити.
— Та ні, з ним побачитись вам було б приємно. Його могли б привезти сюди в кріслі.
— Ну гаразд.
Його привезли до палати худющого, аж наче прозорого, з давно не стриженим чорним чубом, веселими бісиками в очах та широкою усмішкою, що відкривала попсовані зуби.
— Hola, amigo! Que tal? [51].
— Як бачите, — відказав містер. Фрейзер. — А ви як?
— Та живий, от тільки ногу відібрало.
— Кепсько, — сказав містер Фрейзер. — Але нерв може віджити, і нога буде як нова.
— Кажуть, ніби так.
— Болить дуже?
— Тепер уже ні. А попервах був мало не сказився від болю в животі. Думав, від нього самого сконаю.
Сестра Сесілія потішено дивилася на них.
— Вона розказувала, що ви й не писнули, — мовив містер Фрейзер.
— Таж у палаті стільки людей, — заперечив мексіканець. — А вам дуже боляче?
— Болить добряче. Ну, звісно, не так, як вам. Коли доглядальниці нема, я плачу з годину або й дві. Це мене заспокоює. Нерви в мене розладналися.
— Ви маєте радіо. Якби це мені окрему палату і радіо, я б цілі ночі плакав, криком кричав би.
— Ну, навряд.
— Hombre, si [52]. Це ж тільки на користь здоров'ю. Та коли поруч стільки людей, кричати не випадає.
— Зрештою, — сказав містер Фрейзер, — руки маєте цілі. Кажуть, ви заробляєте собі на прожиток руками.
— І головою, — відказав мексіканець, поплескавши себе по лобі.— Але голова не так важить.
— Тут було троє ваших земляків.
— їх прислали з поліції провідати мене.
— Вони принесли пиво.
— Мабуть, погане.
— Погане.
— Сьогодні ввечері їм знову сказали прийти, потішити мене серенадою. — Він засміявся, тоді погладив себе по животі.— Ще не можна сміятися. А музиканти з них нікудишні.
— А той, що вас підстрелив?
— Такий самий дурень. Я виграв у нього в карти тридцять вісім доларів. Щоб за таку мізерію та вбивати!
— Ті троє казали, що ви маєте з гри чималі гроші.
— А сам голий як бубон.
— Чому?
— Я бідний ідеаліст. Жертва облуди. — Він знову засміявся, тоді болісно скривився й погладив себе по животі.— Я гравець-професіонал, але грати люблю. По-справжньому грати. Дрібна гра — це чистісіньке шахрайство. Для. справжньої гри потрібен талан. А мені не таланить.
— Ніколи?
— Ніколи. Не маю ані крихти талану. Ось, приміром, той саЬтоп, що мене підстрелив. Уміє він стріляти? Ні. Перша куля летить у нього бозна-куди. Друга перепадає бідоласі росіянинові. Здається, мені поталанило. Та що ж далі? Він двічі влучає мені в живіт. От йому таки поталанило. А я безталанний. Він би й коняки не влучив, навіть коли б тримався за стремено. Це все тільки талан.
— Я думав, він спершу поранив вас, а тоді вже росіянина.
— Ні, росіянина першого, а мене потім. У газеті помилка.
— А чого ви самі в нього не стріляли?
— Я ніколи не маю при собі зброї. Бо коли б мав, то з моїм таланом уже сто разів висів би на шибениці.— Я — мізерний картяр, ото й тільки. — Він помовчав, тоді провадив далі: — Коли мені трапляється виграти грубенькі гроші, я вдаюсь у велику гру, а коли доходить до великої гри — неодмінно програю. Бувало, сідав грати в кості з трьома тисячами доларів і все програвав, хоча й мав непогану гру. Ще й не раз.
— То чого ж не покинете?
— Якщо я довго проживу, талан ще переміниться. Ось уже п'ятнадцять років мені не таланить. А колись, може, й накотить щастя, отоді розбагатію. — Він усміхнувся. — Гравець із мене добрий, а я дав би собі раду з тим багатством.
51
Привіт друже. Як справи? (ісп)
52
Так, друже (ісп)