Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер
- Автор: Оксеник Сергій
- Серия: Лісом, небом, водою #3
- Язык: украинский
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер». Краткое содержание книги:
І все ж — звідки ця темна підземна сила взялася? Чому вона така ворожа до людини? На ці запитання, можливо, відповість доля зовсім іншого персонажа, який назвав себе Інженером.
Остання книга трилогії «Лісом, небом, водою» так само сповнена фантастичних пригод і пригодницької фантастики, як і дві попередні: «Лисий» і «Леля».
А чи були вони?
Нічого я про нього не знаю, думав Губченко. Нічого. Це зовсім незнайома мені людина. Я завжди знав тільки «хорошого хлопчика» — ту частину, яку він сам волів показувати людям. Так, вона була неприємна. Але йому, скажімо, Коміренка завжди було шкода. Може, це не випадково? Може, той навмисне створив собі такий захисний панцир? Хай бачать лиш те, що заслуговує на жалість. Може й так. Бо коли людину жалієш, не помічаєш, що вона здатна бути зрадливою й жорстокою, підступною і невблаганною…
Аж ось професор підвівся й відвів погляд від дзеркала. Ніщо в його очах не змінилося. Він підвівся не рвучко й не так, ніби вирішив щось важливе. Але це знову був зовсім інший чоловік. Точніше, Коміренко ніби повернувся до себе. Він, як і раніше, мав жалюгідний вигляд зацькованої нещасної людини, яку можна зневажати, можна жаліти, але нікому не спаде на думку, що ця людина має силу, що її варто стерегтися, що вона в кишені не дулі крутить, а стискає зброю.
Нещасний упосліджений інтелігент вийшов зі свого кабінету й пішов довжелезним одноманітним коридором, звертаючи в якісь бічні однакові коридори, і Губченко збився з ліку поворотів. Сам би він тут заблукав на сотому кроці. Байдужі й нічим не прикметні охоронці біля деяких дверей не звертали на професора уваги. Він був таким же неважливим атрибутом інтер’єру, як павук у кутку під стелею. Втім, павуків тут не було. Ні мух, ні тарганів, ні маленьких всюдисущих мурашок. Навіть на підвіконнях не було жодної порошинки: стерильний світ, як у скані Тихолоза.
Кілька разів, поки вони йшли коридором, Губченко визирав у вікно, намагаючись зорієнтуватися, де вони, в якому районі міста. І не міг. За вікнами завжди було подвір’я, а навпроти — однакові акуратні, але безликі корпуси. Зрештою, вийти через стіни на вулицю й упізнати район — не проблема. Але Губченко не робив цього, мов заворожений, супроводжуючи професора в цій чаклунській ході лабіринтом.
За мить вони вже їхали в ліфті. І з’ясувалося, що визначити, куди саме — вгору чи вниз, — неможливо. Бо коли людина їде в ліфті, напрямок може підказати сила тяжіння. А коли в ліфті їде безтілесний споглядач на кшталт Губченка, підказати йому не може ніхто. До того ж Коміренко, зайшовши в ліфт, не натиснув, як це звично, кнопку поверху, а вставив у щілину свою картку й набрав довгий код — не коротше міжміського телефонного номера.
І тільки коли ліфт зупинявся, Губченко помітив, як у професора злегка підігнулися коліна. Отже, приїхали в підвал. Глибокий підвал. Дуже глибокий. І тут уже не було довгих коридорів з євроремонтом. Тут були всього одні двері, біля яких стояло двоє таких самісіньких хлопаків нівроку,[10] як і в горішніх коридорах. Тільки в цих на шиях висіли десантні варіанти автоматів Калашникова. І вдягнені вони були не в цивільне, а в цілком військову форму з зеленими погонами прапорщиків.
Губченкові стало страшно. Як і кожна далека від політики людина з головою на плечах, він боявся служби безпеки. Він надто багато читав, щоб вірити в поширений міф: я ні в що не втручаюся, я вірний громадянин своєї держави, тож мені ніщо не загрожує. Злякався він іще й тому, що не зрозумів. Якщо це державна установа, тоді чому в ній платять такі зарплати, яку йому пропонував Коміренко? Якщо це не державна установа, тоді чому її охороняють прапорщики з зеленими погонами й табельною зброєю? І до чого тут цей швицик Василь Васильович, який розмовляв з Коміренком, як із черв’яком? Чому він наказав комусь невидимому прибрати Коміренка, якщо це державна установа? І останнє: чому він наказав зробити це «не тут»? От уже тут ніхто ніколи не знайде ні тіла, ні кінців. Будь-яке розслідування помре, не розпочавшись. Ніякий Еркюль Пуаро, ніякий Коломбо не пробереться цими лабіринтами.
А за дверима він побачив те, що й сподівався: величезне приміщення, де було багато різноманітної апаратури, комп’ютерів, а посередині — великий скляний контейнер, у якому ворушилося бридке синьо-чорне місиво.
От і побачив
Коли першу огиду він подолав, тоді помітив і те, що, здається, хвилювало Коміренка. Власне, те, що він називав «дещо вийшло з-під контролю». Черви не просто ворушилися. Вони розгойдувалися — з боку в бік з організованістю, неймовірною для нижчих організмів! І якби це були не черви, а, скажімо, мавпи, Губченко був би переконаний, що це вони намагаються розхитати свою домівку, повалити її.
Подумати таке про черву — це все одно, що уявити собак, які виходять на демонстрацію, захищаючи свої права на безконтрольне розмноження у великому місті. І все ж ніякого іншого пояснення на думку не спадало. То більше, що кожного разу, коли червива маса досягала найвищої точки амплітуди коливань, із неї виривалася потужна іскра, яка била у скляну стіну контейнера.
Професор стояв перед контейнером і мовчки дивився на плід своїх зусиль. Мабуть, так би й Губченко за певних умов міг стояти перед МГ й дивитися, дивитися на неї… Та й коливання черви його хвилювало, майже заколисувало. Якщо вона так і буде день і ніч коливатися, з’явиться резонанс. Ніяка механіка цієї вібрації — хай навіть не дуже швидкої — не витримає. Рано чи пізно контейнер упаде й розіб’ється. І тоді…
Що буде тоді, Губченко вже знав — і то краще, ніж будь-хто, значно краще, ніж навіть сам творець цього біологічного дива — професор Коміренко. І знову в невидимого споглядача не виникло й спокуси «промотати плівку», поки господар лабораторії стоїть і нічого не робить. Колись в одній газеті був надрукований портрет одного академіка й невеликий текст. Фотокореспондент розповідав, що зйомка кількох варіантів портрета зайняла певний час, тож, закінчивши, він подякував академікові й попросив вибачення, що змусив його певний час сидіти непорушно.
— Нічого, — відповів академік, — я не гаяв часу. Я працював. Думав.
Це був той самий випадок. Ніяких сумнівів не могло бути: професор думає. Але цього разу обличчя його нічого не виказувало. І Губченко швидко зрозумів, чому. За всім, що відбувається в лабораторії, без сумніву, спостерігають. У кожному кутку приміщення під стелею світилися червоні оченята телекамер. Згадуючи те, що він побачив у приймальні та кабінеті начальника, Губченко був у цьому переконаний. А що вже казати про Коміренка! Той напевне знав, що за ним стежать.
І далі він стояв непорушно, без жодного промовистого жесту, жодного натяку на те, що він планує щось робити. Втім, він міг і не знати, що робити, однак Губченко чомусь відчував, які будуть наступні кроки. Зараз професор щось вирішить і тоді почне чітко, розрахованими рухами, це виконувати.
Так і сталося. Коміренко взяв стілець і пішов з ним до дверей. Висота спинки відповідала висоті ручки. Він підпер ручку, і тепер ніхто вже не міг зайти до кімнати. Потім професор від’єднав мережний кабель від одного з комп’ютерів, і тепер ніхто не міг через мережу зупинити те, що він планував зробити. Далі пішли якісь програми, він набирав на клавіатурі якісь команди, паролі, й нарешті хтось — мабуть, ті ж таки охоронці почали смикати ручку.
Губченко знав, що в Коміренка є ще кілька хвилин. Ось охоронці з’єднуються через комунікатор з начальником, доповідають, що двері підперті зсередини. Ось начальство п’ять секунд думає, ось віддає наказ…
Але професор свій наказ уже віддав. Через одну з труб, які згори входили до контейнера, полізли клуби зеленуватого газу. Відчувши його, черва різко зсунулася всією масою на край контейнера, але марно: верхній її шар почав просто зсипатися вниз. Очевидно, газ був справді ефективний. Коміренко зі сльозами на очах спостерігав, що діється у великому скляному слоїку.
І тут за дверима пролунала автоматна черга. У дверях навколо замка утворилося кілька отворів. Але стілець і далі стримував прапорщиків. Ось уже вони почали стріляти удвох. Одна куля влучила в голову професору. Той, мабуть, не встиг навіть зрозуміти цього — повалився на кам’яну підлогу, на якій кулі вибивали глибокі подряпини.
10
Нівроку — міцний.