Життя, Всесвіт і все суще
- Автор: Адамс Дуглас Ноэль
- Серия: Путівник по Галактиці для космотуристів #3
- Язык: украинский
- Переводчик: Іван Яндола
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Життя, Всесвіт і все суще». Краткое содержание книги:
Проте, на жаль, коли ось-ось мали отримати довгожданий результат, Землю знищили кораблі вогонів, космічного племені, які розчищали шлях для прокладення гіперпросторової магістралі. Врятувалися тільки двоє землян. Артура Дента в останню мить урятував від загибелі його приятель Форд Префект, який, хоч і жив у англійському містечку Гілдфорд, але насправді був вихідцем з дальньої околиці Галактики. Завдяки суперздібностям Префекта їх підбирає космічний корабель «Золоте серце», в якому мандрує колишній президент Галактики Зафод Біблброкс разом із своєю супутницею, колишньою землянкою Трилліан. їм прислужує робот Марвін, меланхолік, що перебуває у стані хронічної депресії. Зазнавши багатьох карколомних пригод і побувавши в усіх кінцях Галактики, Артур Дент на машині часу попадає на Землю за два мільйони років до того, як вона буде знищена вогонами…
— Я сказав, що ви збіса гарно танцюєте, — ревнув він, — тільки не кивайте так часто.
— Що?
— Просто кожного разу, коли ви киваєте… — почав був Форд, — …Ой! — вирвалося в нього, коли його партнерша кивнула, щоб сказати «Що?», і гострим виступом свого фігурного черепа в черговий раз боляче цюкнула його посеред лоба.
— Одного чудового ранку мою планету висадили в повітря, — сказав Артур і несподівано для самого себе почав викладати дрібненькому чоловічку сумну оповідь про своє життя чи, щонайменше, про найвражаючі події,— от чому я так одягнутий. В одному халаті. Розумієте, мою планету висадили в повітря разом з усіма моїми лахами. Якось я не передбачав, що попаду на вечірку.
Гномик жваво закивав головою.
— Трохи згодом мене викинули за борт зорельота. Отак в одному халаті. Хоч би ж то у скафандрі, як то роблять звичайно. Невдовзі після того я дізнався, що моя планета була збудована для жменьки якихось там мишей. Можете тільки уявити, що я пережив. Потім по мені стріляли і навіть намагалися підірвати. Власне, дійшло до абсурду: у мене то стріляють, то мене підривають, ображають, час від часу розкладають на атоми, позбавляють чаю, а недавно я гепнувся в болото і вимушений був провести п'ять років у вогкій печері.
— Ти диви, — просяяв чоловічок, — ну і як, весело провели час? Артур аж похлинувся своїм коктейлем.
— Ой, як ви чудово, як принадно кашляєте, — сказав чоловічок, — ви не проти, якщо я вам підкахикну?
І з цими словами він зайшовся таким неймовірно гучним і ефектним кашлем, що ошелешений Артур захлинувся і забухикав ще дужче. Разом вони утворили такий горлороздираючий дует, який тривав цілі дві хвилини, аж доки Артур не спромігся викашляти залишки коктейлю з дихального горла і замовкнути.
— Оце сила, — промовив чоловічок, відсапуючись і отираючи з очей сльози, — яке ж цікаве у вас життя. Красненько вам дякую.
І тепло потиснувши Артурові руку, він щез у натовпі. Артур тільки здивовано похитав головою.
До нього наблизився моложавий агресивного типу чоловік з гачкуватим ротом, бульбуватим носом та маленькими випнутими вилицями. На ньому були чорні штани, чорна шовкова сорочка, розстебнута до самого того, що ймовірно мало бути пупом, бо Артур вже боявся робити припущення щодо анатомічної будови всякого роду людей, яких він зустрічав останніми днями. Дзенькаючи, на його шиї теліпалися потворні золоті брязкальця. Він щось тримав у чорній торбі і аж випинався, щоб навколишні люди помітили, що він зовсім не хоче, щоб вони те помічали.
— Гей, мені не почулося, що ви назвали своє ім'я? — спитав він. Справді, розказуючи всяку всячину дрібненькому бадьористому чоловічкові, Артур мимохідь назвав і своє ім'я.
— Так, мене звуть Артуром Дентом.
Здавалося, чолов'яга пританцьовує під якусь свою мелодію, що не збігалася з жодною, які на дану мить стомлено вичавлював із себе гурт музик.
— Ага, — сказав він, — просто там, в одній горі, сидить чудило і хоче вас бачити.
— Я з ним уже бачився.
— Так то так, та здається, що йому аж свербить з вами стрітися.
— Та бачився я з ним.
— Воно то так, та я вважаю, що вас слід про це попередити.
— Сам знаю. Бачився я з ним.
Чолов'яга мовчав, почавкуючи жуйкою. Потім ляснув Артура по плечі.
— Чудово, — сказав він, — гаразд. Моя справа переказати, правда ж? Добраніч, ні хвоста тобі ні луски, копу премій.
— Копу чого? — перепитав Артур, у якого вже почало макітритися в голові.
— Та чого завгодно. Роби те, що робиш. Тільки не партач, — він причмокнув тим, що він там жував, а тоді зробив якийсь динамічний жест.
— Навіщо? — не второпав Артур.
— Тоді сачкуй, партач, — сказав чолов'яга. — Кого це обходить? Все одно всім наплювати! — По цих словах лице молодика гнівно налилося кров'ю і він зірвався на крик. — Можеш узагалі їхати з глузду! Йди по-добру, геть звідси, не стій над душею, хлопче. Котись у вакуум!!!
— Гаразд, я піду, — спішно запевнив його Артур.
— Я не жартами тут розсипався, — молодик рвучко махнув рукою і щез у натовпі.
— Про що він тут патякав? — спитав він у дівчини, яка стояла поруч. — Чому він побажав мені виграти премію?
— Звичайне шоу-бізнесове базікання, — відповіла дівчина. — Його тільки-но преміювали на щорічному конкурсі Інституту Розважальних Ілюзій на Альфі Малого Воза, от він і сподівався, ніби ненароком, згадати про свою премію, та ви не дали йому ані наймізернішої нагоди.
— Господи, — сказав Артур, — мені прикро, що я йому не пособив. А за що його нагородили премією?
— За недоречне використання слова «Бельгія» в серйозному кіносценарії. Це дуже престижна премія.