Юнаки з вогненної печі

— І слава Богу! — коротко мовив батько.

Він уже засинав. Загалом, трунків уживав мало, а коли вживав, то його відразу ж після невеличкого збудження тягло на сон. Зараз уже не міг боротися зі сном і втомою.

— Постелила,— сказала, входячи, мати.— Ти теж, сину, лягатимеш? Ми з тобою ще й не поговорили до ладу.

Сказала це особливим тоном. Здається, хотіла відіслати батька, а побути зі мною сам на сам. Більше того, хотіла, щоб я виділив їй окрему увагу, просила про це поглядом лагідних і усміхнених очей. Але я чомусь не піддавався на цей її поклик — незвідь-чому подумав, що розмова з нею заперечуватиме розмову з батьком, а зараз цього не бажав. Хотів залишитися сам і трохи подумати. А може, й не подумати, а ввібрати в себе затишок рідного дому. Окрім того, мене, як і батька, дратував телевізор.

— Лягатиму,— сказав я.— У мене вже очі падають.

І вона відразу ж здалася.

— Лягайте,— мовила.— А я трошки посиджу.

І ми залишили її саму, один на один із телевізором, в якому вона бачила, можливо, веселе, багате, безтурботне життя, повне танців, співу й веселощів, гарних чоловіків та жінок, життя казкове, віддалене і через те принадне; чудово знала, що ніколи його не доступиться, тож доступалася до нього хоч так, ілюзорним у нього входженням, бо тут, у реальному житті, їй доводилося існувати сірим буттям разом зі своїм не зовсім їй збагненним аскетом, чи, вірніше, стоїком, моїм батьком, і їй було, очевидно, давно нудно від думок, які той безнастанно повторював, і від його непорушної затятості бути в цьому світі яснодухим. Тож її, як кожну жінку, вабила до себе ота казка, що її досить уміло розігрували понурі політичні дядьки, котрі подавали своєму народові цю штучно розіграну веселість-жуйку для тимчасового одурманення, бо чудово знали: людина потребує казки, вона мусить про щось мріяти. Отож хай мріє, сидячи напівсонно проти голубого жерла, по-дурному приладивши свої мрії до того, що їй показують: веселий розгін танцю, жарти, розкішно вбраних жінок, блискучозубих чоловіків, серпантин, розкішну ялинку, вибухи пляшок шампанського, лискучі келихи, усмішки, сміх, заклично блимаючі очі, обійми, тости, віншування, мішурна розкіш урядження — як це далеко від того, що є в її житті насправді: убогий дім, небагата учта, проста мебля, підпилий чоловік, який покинув її на самоті й байдужно хропе, і йому немає діла до її мрій та смутку, і відчуття своєї немолодості, отієї гості, що зупинилася на вступі убогого її житла й вишкірює попсовані зуби. Та гостя має лице зморшкувате, як дубова кора, має очі пригаслі й запаморочені, має костура в кігчастій, сухій, майже чорній руці і торбу за плечима — ось він образ самотньої старості.

Про таке думав я, лежачи без сну в своїй кімнаті й слухаючи« батькове хропіння; я думав про те, що батько мій, відкидаючи “звади світові”, щось тратив, бо по-своєму заперечував красу світу, яка існує незалежно від суспільних гараздів чи негараздів, тратив відчуття чудової казки життя, до якої людина все-таки натурально тягнеться, і хай та казка підміняється найнікчемнішим сурогатом, людина все-таки досягає її хоч не реально, а ілюзорно, бо без такої казки вона починає пригасати, якою б мужньою, сильною і самовідданою власним дефініціям не була; більше того, в цьому, можливо, одна з її неперейдених драм...