Юнаки з вогненної печі

— Правда? — засвітилася вона.— То я до тебе приїду в Київ. Жахливо хочу побачити Київ. Дай адресу, напишу тобі листа, а ти мене зустрінеш. Чи дати телеграму?

— Маєш на чому записати?

— Я запам’ятаю.

Я сказав адресу, не дуже вірячи, що запам’ятає, і вона повторила її кілька разів.

— Все! — сказала вона.— Запам’ятаю. Пока!

Підставила щічку, і я знову змушений був її поцілувати.

Не скажу, що ця розмова була мені приємна. З одного боку, радів, що ми помирилися, з другого, було на серці тоскно, може, й справді я став інакший. Але я не був інакший, просто, Лариса хотіла зберегти наше товариство, через це отак чудно маневрувала: нелегко все-таки дівчині в хлопчачому гурті! Щодо цього вона, як на мене, була талант, бо наше братство таки розліталося. Це я розумів і не міг не віддати належного Ларисі. Вона тримала і мене, і Артура, і того ухажора на відстані, але нікого не відштовхувала. І то не через властиве жіночій статі кокетство, хоч і не без цього, але через те, що без нас вона була самотня найбільше. Звісна річ, ніякої стиляжної компашки вона не мала — був то один із її химерних міфів, але досить згадати її сімейне оточення, в яке я потрапив, оту її подружку Лялю, її, Лялиного, залицяльника, батьків і друзів її родини, щоб усе зрозуміти. Родинна обстановка в неї була задушна, батько виявився людиною безчесною, отож утратити нас — це було для неї втратити забагато. Ми хоч і були “нудики”, як вона казала, але її ці “нудики” вабили. Біда в іншому: в отій моїй та Артуровій закоханості в неї, бо закоханий хлопець неодмінно егоїст. Залюбки упадатиме біля кількох дівчат, навіть може щиро любити кількох, але дозволити полігамію жінці ніколи не зможе. Через це, очевидно, Лариса так і крутилася між нас, а негативне ставлення до Люди свідчило, що вона ліпше себе почувала в чоловічому, а не жіночому товаристві. Все це я розумів, але холодку на серці й таємної урази збороти не міг. Я її любив, це було безсумнівно, але й тепер припустити, щоб вона стала моєю дівчиною, до якої мав би серйозні наміри, таки не міг, і то через її родину — тоді мені треба було б визнати ту родину за свою. Може, це й дурні кажу речі, бо таки невідомо, чи мою любов вона приймала й відповідала на неї, але в глибині душі я був переконаний, що прийняла б, коли б її не відлякувала моя відчудженість. А коли б це сталося, може б, вона не дозволила мені пізніше стандартизуватися, адже сімейне вогнище запалює й утримує, як я вже казав, жінка. Те вогнище теж одна із палахкотючих печей, у які нас вкидає життя, і треба великої духовної сили, щоб у ній не згоріти. Лариса ж була особа героїчна, я в тому переконався пізніше, але чи вистачило б і в мене сили цю її героїчність живити, адже був я людиною м’якою, поступливою й не вельми твердого характеру. Ще ту позицію, котру витримував у війні, яку вів мій батько, зі світом, світом, що прагне нас нівелювати й стандартизувати, я б утримати зумів, але не більше — бунтівливій же вдачі Лариси цього було мало. Тоді того я не тямив, але зараз тямлю добре, коли збираю духовну силу, аби вирватися із палахкотючої печі будня, де майже спалив себе. Інакше не писав би цих записок, адже вони — моя остання спроба не спопеліти до кінця.

Тут є один цікавий парадокс. Горіти у вогняній печі — це не значить перейматися тим вогнем і ставати його частиною, це значить пригасати, бо спалення обов’язково веде за собою пригасання. Вогонь з’їдає дерево чи вугілля наших єств, але самі єства існувати не перестають.

Поки що я йшов додому розчахнутий, роздратований, з уразою до Лариси, хоч і пробував угамувати себе тими резонами. Адже ми в своєму ставленні до дівчат не хочемо їх зрозуміти, збагнути, а тільки підкорити, приборкати, приневолити, і переконані, що вони самі того бажають. Здебільшого так і буває. Але незрозумілими, незбагнутими, підкореними й приневоленими виявляємося в конечному рахунку ми самі, тобто у зрілих та похилих літах, коли менше стає сили на безконечну війну із буднем, раптом починаємо відчувати гнітючу самотність, і та самотність — розплата за наш егоїзм. Кожна людина, навіть войовник, герой, переможець приречена на таку самотність, і тут уже ніде дітися — очевидно, треба набиратися не мужності, а терпіння. Ліпший варіант, коли нестримний потяг до жінки й бажання її завоювати перетворюється у жаль до неї — тоді ще любов не пропадає. Гірше, коли замість жалю в душі поселяється й починає ширитися пустеля. Тоді єдине, на що ми здатні,— це крик волаючого в тій пустелі, але на те вона й пустеля, щоб того крику ніхто не почув. Отже, самотність на нас наступає, як лицар у середньовічних обладунках, мчить супроти нас на закутому у залізо коні і безжалісно пронизує нас списом чи розрубує напіл шаблюкою. Ще хочемо врятуватися, падаємо на коліна, молитовно зводимо руки, але щадунку нема, бо ми вже не вугілля чи дерево, а тільки попіл, тлін.

Повільно брів засніженою вулицею, хоч мені нестерпно хотілося повернутися, зачекати, поки Лариса вийде від Славка й порозумітися з нею чи помиритися сердечніше. Але в глибині душі я знав, що це неможливо. Через те йшов, спрагло ковтав дим від цигарки й відчував на серці стуму. Відчував, що вже хочу покинути рідне місто й повернутися у те, чуже, але з яким уже почав уживатися — воно кликало мене до себе. Очевидно, надійшла пора обірвати пуповину, що в’язала мене з цими вулицями, будинками й людьми, хоч знав, що в моєму серці вони залишаться навіки. Знав, що зараз прийду додому, мати нарешті зможе розпитатися про моє життя-буття, про те, як я харчуюся, як мені жити в гуртожитку, яка там у мене робота, які люди довкруг, як там у мене з пранням і таке інше. Можливо, перебалакаю про щось із батьком, але більше, ніж розказав він мені у ту пам’ятну новорічну ніч, він мені не повість. Отже, треба було виїжджати і швидше.