Юнаки з вогненної печі

— Добре,— сказав я, і ми пішли до кімнати...

Ця розмова розбила вщент мій ейфоричний півникарський настрій, я довго крутивсь у постелі й не міг заснути, до речі, Коля так само. Зрештою, заснув і знову приснилася мені моя кочегарка і піч, що була ротом вогнедишного звіра, чи людини, чи ідола, чи того й того заодне; мені приснилося, що моя кочегарка — це величезна, не так широка, як висока зала, в якій лежать зв’язані, напівголі, а то й голі люди, і так їх багато, що вони нагадували сплетену вервечку рук, ніг, спин, голів, грудей — старі й молоді, жінки й чоловіки, вони ворушилися, і ворушилася вся та сплетена маса. В проходах між людьми ходили чорти з бичами й плескали або ж вряди-годи кидали тими бичами на спини, голови, руки й ноги, і в тому місці спалахувало виття-плач. Чудисько ж — ідол, людина чи тварина — вряди-годи механічно розтуляло червоні розпечені губи, і саме в той момент два могутні чорти жбурляли туди чергову жертву, яка видавала протяжний зойк. Залізні губи при тому стулялися, а з очей блискали потоки іскор. Почвара рухала щелепами, ніби пережовувала жертву, а тоді знову розтуляла пащу — туди вкидали розпластане тіло. Вони, очевидно, також були втомлені, бо піт густо тік струмками по їхніх чорних тілах — чорний піт чорними струмками. І от трапилося раз, що вони, ті чорти, не встигли кинути жертву, тоді чудисько виригнуло з рота вогняного смерча, і обидва чорти миттю звугліли й розлилися чорною смолою. Натомість прискочило два нових і закинуло до рота пащеки жертву. Губи стулилися, з очей бризкнули іскри, і потвора заворушила щелепами. І хоч зникали люди один за одним у пащеці потвори, їх у залі не меншало, бо в розчинені двері в’їжджали з тачками інші чорти, а в кожній тачці було по одній — двоє, троє — зв’язаній людині. Їх звалювали на очищене місці, розвертали тачки і мчали з ними в чорний розхилений простір дверей. Я теж був серед тих скручених і сплетених, зв’язаний однією мотузкою з Артуром, Славком, Ларисою, Людою, Степаном Вітличним, братами Горбачами, Славковим дядьком — пута впились у тіло й роз’їдали його, і я зовсім близько був до печі — отієї жахнючої всепожираючої почвари, вряди-годи й на мене падав пекучий бич, і я, як і всі кричав, крутився, звивався, жах мене з’їдав, бо лишалося мені зовсім небагато, ще півгодини, найбільше годину, і мене вихоплять із цієї маси і жбурнуть у піч, тоді спалахне останнім зойком моя свідомість, і я навіки пропаду, перетворившись у нікчемну купку попелу. І от до мене кинулися чорні істоти, які спливали чорним потом, схопили за руки й за ноги, розмахнулися мною, і я полетів у ненаситний рот потвори, але в нього не встиг улетіти, бо почвара передчасно замкнула вуста — я вдарився об залізо її вуст і прокинувся. Перелякано зирнув на годинника — було вісім годин ранку. Я схопився з ліжка, бо часу у мене зовсім мало, адже о дев’ятій тридцять мав уже приїхати автобус із Ларисою, а їхати до автовокзалу таки далеченько. Хлопці ще спали — була субота, — і я швидко вбрався. Метнувся в туалет, кинув у розпалене обличчя кілька пригорщ зимної води, прополоскав рота, бо чистити зуби ніколи, а за кілька хвилин бухнув дверима гуртожитку — на мене потекло свіже весняне повітря. Над головою розгорнулося неймовірно чиста блакитна баня неба, а недалеко заздвонила синиця. Повітря ще не встигло напитися диму Дарницьких заводів, було ясне, свіже, гостре на смак — таким воно буває тільки навесні. І це був такий разючий контраст між тим, що мені снилося, і цим весняним, повним сонця й пробудження ранком, що я захлинувся від радості, що той сон лише довільне марисько, результат моєї нічної розмови з Колею; зрештою, не існує тепер печей і масового знищення — часи вже не ті, а гайки, якими нас прикручували до залізного тіла державної машини, мабуть, уже зі стесаною різьбою; можливо, й той спрут, що безвидно охопив мацаками все живе й мисляче, не такий уже й страшний, як його малюють, а коли про нього забагато думати, то можна здуріти і звихнутися. Так думав тоді я, бо хотів так думати, бо десь у глибині цього весняного простору їхала до мене дівчина, яка заполонила мої думки й серце; зрештою, й день благословляв мене на речі ясні; отож яке мені діло до того спрута, до чортів, огненних печей, коли над головою таке небо й отаке сонце, коли так ясно й прекрасно дзвонить до мене синиця, коли я весь переповнений хвилюванням од майбутньої зустрічі з коханою,— ні, був би й ідіотом, щоб думав про темні речі. Отож я вигріб із себе рештки того сну, всю оту павутину і всіх павуків, все оте темне, сколошкане й тривожне, і скочив у трамвай, що мав привезти мене до Ленінградської площі вже цілком оновленим, легковажним і радісним. Але коли я сидів біля вікна й дививсь у шибку, думки мої все одно вряди-годи наверталися до того сну і до нічної розмови: хто зна, думав я, чи Коля щирий, чи хоче ввійти до мене в довіру — поки що з ним зближуватися не варто. Можливо, що й щирий, але його пропозиція дати почитати оте “щось” була підозрілою. Однак міг то бути цілком природний інтерес, а могла бути, як він назвав, і “пушка”, тобто провокація. Я знову струснув із себе ці думки і вийшов із трамвая, щоб пересісти на автобуса, що мав привезти мене на автовокзал. Зирнув на годинника: часу мало, але я встигав. І ось уже їду автобусом, і в мене глухо защеміло серце — по-справжньому почав хвилюватися. Це до решти звільнило мене від тоскного думання про стежу за мною, і я все частіше й частіше нервово позирав на годинника — автобус, мені здавалося, не їхав достатньо швидко.