Юнаки з вогненної печі
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 1999
- Язык: украинский
- ISBN: 966-579-056-0
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Юнаки з вогненної печі». Краткое содержание книги:
Але я прийшов у порожній дім: батьки були на роботі. Дивно порожня, така знайома хата у дві кімнати зі сволоками й покладеними на них дошками. Великі вікна із тюлевими завісами, стара, ще довоєнна шафа, в якій малим я ховався, лякаючись домашніх духів, хоч їх зовсім не треба було лякатися,— небезпечні були духи не домашні, а вуличні. Колись на наших вікнах були віконниці, якими ми затулялися від ворожого навколишнього світу, потім віконниці зняли, хоч ворожий навколишній світ не перестав існувати. Дивився сірим погаслим оком телевізор, який недавно у нас з’явився, мовчав пластмасовий радіорепродуктор — колись у нас репродуктор був чорний, круглий, як вухо. Я зайшов до своєї кімнатки — все було так, як тоді, коли я звідси поїхав. Ліг із задоволенням на ліжко й заплющив очі. Було мені тихо й затишно, хоч на дні серця жевріла спіраль — моя недавня ураза. Але тут, у тиші рідного дому, та ураза здалася мені дрібною і смішною. У хаті було прохолодно, і я натяг на себе пледа. І мені раптом захотілося, як і тоді, в дитинстві, коли ховався від світу у темряві шафи, натягти пледа на себе, сховатись у його темряву, зменшитися й закоцюбнути. Лишити світлим тільки кутик мозку, а все інше хай не існує. Прослухати цю тишу й погасити розжарену спіраль на дні серця.
І переді мною попливли обличчя: директора школи, Соф’ї Вольфовни, чорного ангела, Славка, Артура, Лариси, Степана Вітличного, бетонника Колі, Івана Маркіяновича, його жінки й дівчат, бібліотекарки з пишною кучугурою сірого волосся, своїх хлопців із бригади на заводі, начальника ЖЕКу і його посланиці, моїх колишніх змінників-кочегарів, батьків Лариси та її гостей, високого й гарного її залицяльника — “учителя танців”, Аллочки, Артурової сестри, приятеля Степана Вітличного Євгена і Степанової добродушної дружини, що подає нам каву, братів Горбачів у Львові, безногого інваліда, що підкотив до мене й попросив запалити, дівчини з Михайлівської, що мене хвилювала і з якою я крадьки перезирався, моїх батьків — оце він і є, той маленький світ, у якому я обертався, одна із мікроструктур світу великого, що її освітила моя свідомість. Як це мало порівняно з неозорістю людських облич, які заселили земну кулю. Ні, ми й справді ніби мурашки, бо й мурашник наш такий невеликий. А ще існує над головою небо, і в ньому безмежна кількість отаких земель, як наша, і немає тому небові ні кінця ні краю. То що ж ми зі своїми болями, пристрастями, переживаннями, радістю і смутком порівняно із небом, якому нема кінця і якого й збагнути не можна, бо збагнути безмежне — це все одно, що померти. Кожна людина, померши, думав я, стає часточкою того безмежжя, тобто нічим, адже те, що буває до початку і після кінця — і є безмежжя, а значить, ніщо. І світ наш, і ми, і пристрасті наші, думав я,— це короткий сон між холодного й байдужого ніщо: те, що було раніше, уже не наше, і його нема, а те, що буде, знати нам не дано. Отже, наш тільки сущий день, властиво, суща мить, яку переживаємо, і ця мить і є справжнім життям. І все-таки відчуття, що колись не стане отієї плиткої, протяглої, яка постійно з нами, сущої миті струснуло мене спазматично жахом — я скреготнув зубами й дернув себе нігтями. Ні, я не хотів пригасання, бо все в мені запротестувало, кров од того швидше побігла по моїх жилах, я боявся пригасання, хотів повнокровно бути у своїй постійно плиткій сущій миті, боявся її втратити, хоч світ, у який мене пущено, дурний, жорстокий і безнадійний. Я глибше увійшов у темряву, яку скупчив біля себе, якою оповив мозок мій,— і побачив дім у саду, з другим мансардним поверхом, зі слабко освітленими вікнами, з рипливими дверима, із дерев’яними сходами на мансардний поверх. Внизу сиділа, вдягнена у чорне жінка, яка розкладала карти, а в кутку, де світилося дві свічки в канделябрах, сестра моя грала на фортепіано етюди Шопена. Я ж увійшов у цей дім, по дорозі нарвавши жовтих із рум’янцем яблук і підійшов до столу, на якому розкладався пасьянс, і раптом покотив ті яблука по розкладених картах, впереміш яблука життя, смерті, спокуси,— і моя старенька тітка раптом розсміялася, мов дівчинка.
— Сваволиш? — спитала вона.— Що це за жарти?
— А це зовсім не жарти,— сказав я.— Давайте виберемо собі по яблуку.
Сестра крутнулася на дзиглику, встала, підійшла до столу, обличчя в неї було, мов крейда. Простягла білу, як крейда, руку й потяглася до яблука смерті.
— Ні! — вигукнув я.— Бери інше!
Біла, як крейда, рука потяглася до іншого яблука, і це також було яблуко смерті. Я прикусив губу й безгучно заплакав, а моя старенька тітка лукаво примружила око й потяглася до яблука спокуси.
— Брати це? — спитала вона лукаво.
— Як хочете! — мовив я і побіг на сходи, гримлячи чобітьми.
— Чому не розувся? — закричала тонко тітка, я озирнувся й побачив сестру свою в темному, білу, мов крейда, яка тулила до грудей яблуко смерті. І я не витримав цього видовища й побіг по сходах далі, і вони повели мене зовсім не в мою кімнату, а в інший часовий простір, у підвал, в якому сидів закутий у заліза архімандрит Мельхиседек Значко-Яворський, тобто так само я. Саме в цей момент розчинилися вгорі двері, і в них ввалилися козаки, які прийшли звільнити мене з неволі. Мене вивели, взявши під руки, нагору, і я засліпився яскравим сонцем.
— Отче,— сказали мені козаки.— Казали, що цариця Катерина нас підтримає, а вона послала проти нас військо. Чи зрадила нас, чи, може, мали облуду ми? Скільки разів ми уже потрапляли в таку облуду, і скільки разів нас одурено було? То що ж нам тепер робити, отче, адже не встоїмо?
— Це мій гріх! — сказав я самими вустами.— Не можна сподіватися на того, хто тебе ненавидить і зневажає. Сховаймося у покору, коли не можемо відвоювати собі волі, збережімо ж хоча думки про неї, аби передати їх дітям нашим!
Вони стояли довкола мене: вусаті, мужні, жилаві, але незвично смутні, повпускали руки із шаблями, на яких вилискувало сонце, і я пішов у шерезі між них, пішов, опустивши голову й шепочучи молитву знову-таки в інший часовий простір, якого раніше ще, здається, не відвідував. І побачив, що переді мною двері шинку, а на плечах своїх відчув убогу одежу мандрованого дяка, в шинку ж стояв довгий стіл, а за столом сиділи люди, які всі разом обернулися до мене.
— Гетьман Іван Мазепа впав,— сповістив я.— Безтямно тікає у степи разом із тим, на кого сподівався. Темна ніч приходить у наш край!
— Отже, ти назвав царство його пресвітлої царської величності темною ніччю? — вкрадливо спитав чоловік у козацькому кунтуші з круглою, як гарбуз, головою — його й прізвище було Гарбуз.
— Так,— відповів я.— Плачу на прийдешнє своє і наше. Бачив оце щойно на небі знаки: меча, зорю і відрубану руку, з якої стікає кров. Коли не вірите, вийдіть на двір і подивіться.
Всі вискочили надвір й побачили серед неба знаки: меча, зорю і відрубану руку, з якої стікала кров. Люди попадали на коліна і звели угору руки, молячися. Не впав тільки один Гарбуз — за столом він здавався великий, а на ногах був малий, коротконогий, з важким тулубом і круглою головою. Схопився за ту круглу голову й побіг геть.
— Заплачмо, люди добрі, на майбуття своє,— мовив я.— Бачимо віщі знаки, а ці знаки увіч не на добро!
Потім знаки з неба почали пропадати: зникла спершу рука-мітла, потому меч, лише одна велика зоря лила на землю червоне моторошне світло, ніби з неї лилася кров.
Ми встали, пішли в шинок, і шинкарка поставила нам горілки. Пили ту горілку із поставця й пошепки перемовлялися. Говорили про біди, які впадуть на вітчизну нашу, Україну, і про те, що не зможемо їх відвернути. Що тепер у нас немає сили, аби захиститися, бо сила та у ворожих руках. Що нам виклює північний орел очі наші і серця — станемо сліпі й нечутливі. Сидітимемо біля власних корит й плямкатимемо, як свині. І з нас дертимуть шкуру і топитимуть сало для північного орла. І повіримо, що не тільки ми, а цілий світ сліпий, а серця в усіх нечулі. І будемо підхлібно служити північному орлові, і за ласку матимемо, коли він плюне нам ув обличчя. Ось про таке говорили ми, пускаючи по колу поставець і сидячи за столом, освітленим тільки однією свічкою. І сиділи б, може, більше, коли б не відчинилися двері і в них не постав карлик у козацькому кунтуші і з круглою, як гарбуз, головою, він і прозивався Гарбузом. За карликом стояли москалі.