Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Историческая проза » Юнаки з вогненної печі
Юнаки з вогненної печі - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Юнаки з вогненної печі

Электронная книга - «Юнаки з вогненної печі». Краткое содержание книги:

ШЕВЧУК ВАЛЕРІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ народився 20 серпня 1939 року в м. Житомирі. Закінчив історико-філософський факультет Київського університету. Прозаїк, перекладач, драматург, історик. Автор кількох десятків книг художньої прози, літературознавчих творів, історичної монографії “Козацька держава”. Письменник франківської працездатності. Лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка, премії фонду Антоновичів, літературних премій ім. Є. Маланюка, І. Огієнка, Олени Пчілки, О. Копиленка, ряду журналів. Мас звання Заслуженого діяча для польської культури. Твори перекладалися на двадцять одну мову народів світу.
1 ... 42 43 44 45 46 47 48 49 50 ... 83
Перейти на страницу:

Обдумав його пропозицію й вирішив від неї відмовитися: по-перше, батьки мої мали принижуватися перед директором школи, а друге, книжки Степана Вітличного вабили мене більше практичних резонів, тобто я не був готовий до поринання в мул — хотів учитися не формально, а по-справжньому.

Епізод другий. Новий рік

Десь із такими думками їхав я у Житомир зустрічати новий, 1965 рік. У течці лежав самвидав, який я мав передати Славковому дядькові — як виявилося, той був далеким родичем Вітличному, а більше, звичайно, родичем по духу. Сів у автобус житомирський, але доїхав тільки до Коростишева. Тут мені трапилося таксі, яке доставило мене до центрального майдану, а не на автостанцію — засобами конспірації я не гребував.

Перш ніж прийти додому, я завітав до Славка, застав у нього його дівчину Люду — Славко награвав їй на баяні. Люда пішла готувати нам каву, а я передав йому самвидав — була це стаття про суд над якимсь Погружальським, який у травні 1964 року спалив україніку Центральної Публічної бібліотеки і ще дещо. Славко був блідий і вислаблий і оповів: хворіє, у нього лікарі щось виявили у нирках. Поки не було його дівчини, він розказав мені притишеним голосом, що не хоче прив’язувати її до себе, хоч важко йому з нею розірвати — поки що вона його тримається.

— Можливо, з жалю,— сказав Славко і болісно скривився, схопившись за поперек.

— То, може, тобі не лишати цього,— я кивнув на шахову дошку, під якою Славко сховав самвидав.

— Ну ні,— мовив він.— Жахливо хочеться чогось такого почитати.

Зайшла Люда, несучи паруючі філіжанки, вона теж була якась притомлена, а може, й смутна. Ми пили каву, і я розповідав про Київ. Власне, про книжки, які прочитав останнім часом — очі в Славка при цьому розгорілися.

— А чи не міг би чогось привезти мені? — спитав він.— Бачу, незле там прилаштувався.

— Прилаштувався,— сказав я.— Книги не мої, але спитаюся.

— Спитайсь,— мовив Славко.— Це мені допомогло б.

— Допомогло б,— сказала Люда,— коли б строгіше тримався б дієти.

— Дієта — це дурниця,— скривився Славко.— Я тут духовно занидів.

Люда, очевидно, образилася, обличчя її витяглося й стало непроникне — мабуть, вважала, що при ній і при її самопожертві Славкові нидіти не годиться. Впадало в очі, що стосунки між ними вже не такі ідеальні, як раніше.

— А я все-таки кажу, що тобі потрібна найстрогіша дієта,— сказала твердо Люда.

— Потрібна,— зітхнув Славко.— Покоряюсь і слухаюсь!

— Буде від того добре тобі й мені,— сказала так само твердо Люда.

Тримала себе, як сиділка, очевидно, це складало їй приємність. Але між ними сьогодні, напевне, пробігла чорна кішка. А може, й не сьогодні. Мені стало чомусь смутно, я зирнув на Славка, і він гарно й тепло до мене всміхнувся.

— Що тут у вас ще нового?

— Дещо є, але не знаю, чи тобі казати.

— Обов’язково,— мовив я,— тим більше, що вже сказав. Давали про себе знати “дяді”?

— Та приходив один, розпитував про тебе. Чого поїхав і куди?

— І що ти сказав?

— Що вони надто могутня організація, щоб такі дурниці випитуватти в майже нерушного каліки. Вдавав із себе ледве не мого приятеля. Казав, що ти даремно втік, вони б тебе не чіпали. Я й питаю: “А те, що виперли його з кочегарки?” — “Ну, це не ми,— сказав.— Це начальник ЖЕКу, перестрахувався!”

— Все це речі чудові,— мовив я.— Але чому не хотів мені цього казати?

— Бо не про те йдеться,— сказала, якось дивно підтиснувши губи, Люда. Славко зирнув на неї так, ніби хотів, щоб вона прикусила язичка.

— Є щось страшніше?

— Не страшніше, але неприємне.

— Артур зв’язався з Ларисою, і вони тепер нерозлийвода,— шорстко промовила Люда.

Славко знову зирнув на неї вовком, а я сидів ошелешений.

— Артур із Ларисою? — спитав я.— А як же підозри?

— Артур переконався, що Ларису ми даремно образили. Вона вважає, що це ти винен,— трохи силувано заговорив Славко.

— Ну, це не така вже страшна новина,— мовив я, роблячи байдуже обличчя й чудово знаючи, що це всі бачать, бо воно роблено байдуже. Все-таки це мене вразило, бо таємно я вирішив зустрітися з Ларисою, адже там, у Києві, вона не раз мені ввижалася, я тужив за нею і не ховався із цим перед самим собою.

— Коли признатися відверто,— мовив я,— у мене з Ларисою нічого й не було. Вона тільки вдавала, що моя дівчина.

Обоє мовчали й дивилися на мене, як на безнадійного брехуна, котрий хоче врятувати свої чесноти, хоч я казав щиру правду. Але був і брехуном, бо Ларису любив. Любив тоскно і від початку безнадійно.

— Артур дуже соромиться,— сказав Славко,— бо вважає, що повівся щодо тебе не по-братському. Але та мала бестія його, здається, серйозно окрутила, і він втратив голову.

— Вони тепер нерозлийвода,— задоволено прорекла Люда.

— Перестань! — обурився Славко.

— Я сказала те, що є. Маєш доброго, незрадливого товариша,— вона підтисла губки, як святоша, а оченята її при цьому здоволено сяяли.

— Усе це дрібниці й дурниці,— сказав я, а щоки в мене палали.— Ні, в мене з Ларисою й справді нічого не було.

— Отже, ти спокійно відійдеш? — не без презирства спитала Люда.

— Ні, чого ж. Викличу його на дуель. Ви із Славком будете секундантами. Артура я вб’ю, Ларису зв’яжу й завезу до Києва. Умикну, як в давнину казали.

Славко розреготався.

— О! — задоволено мовила Люда.— Він уперше засміявся за цей місяць. Шкода, що ти від нас поїхав, а то він зовсім скис.

Славко пропустив ці колючки повз вуха. Схопив мою руку й потис.

— Ти молодець! — сказав.— Згоджуюся бути твоїм секундантом.

— А ти? — спитав я у Люди.

— Зовсім не смішно,— відповіла вона.— Усі ви, як хлопці, шмати! Є речі, з яких не сміються.

— Що ж пропонуєш? — спитав Славко.

Але вона не відповіла. Хотіла, мабуть, довести, що жіноча логіка, як і психіка, незбагненна.

Мені треба було звідси йти. Конче залишитися на самоті, щоб переварити все, що почув. Попри все, був я уражений, і вони це так само чудово знали, як і я сам. Через це мене не затримували, і я опинився на вулиці. Хрумтів сніг під ногами, а над головою стояло сонце. Саме оте, котре світить, а не гріє. Хотіло обдивитися землю, яка завершувала рік, бо на тій землі повзають такі чудні мурахи, як я чи мені подібні. Мураха, котра повзе стежкою і слухає, як хрумтить під ногами сніг. Але я був більше спокійний, ніж сподівався. Бо давно знав, що Артур у Ларису закоханий, а та мала бестія, як назвав її Славко, не могла того не помітити. А ще я знав, що мала бестія пристала до мене з примхи, а не любові. А ще мала бестія напевне хотіла помститися мені, бо я, хоч мене не любила, посмів покинути її й поїхати в невідомому напрямку. Як же їй, бідолашці, інакше помститися, як не скрутити мого найліпшого друга. Славко тут відпадає, а Артур дивився на неї, як теля. Отож теля було взято на налигача — акт помсти відбувся. Про це свідчить хоч би те, що я йду стежкою вражений і сніг хрумтить під ногами, ніби сміється з мене. Я сам сміюся з себе, але, очевидніше, плачу. Бо не пускав малої бестії в серце, коли був із нею (і це вона знала), а пустив через ностальгічне почуття. Пустив, і вона там, на віддалі (бестія ж!) це безпомильно відчула. І непомильно збагнула: ось він момент помсти!

Вийшов на більшу вулицю, Чуднівську, де котилися повз мене авта. Сніг під колесами розтавав, і авта були забрьохані. Зальопані були й обличчя пасажирів, які їхали повз мене в тролейбусі. Я спускався Чуднівською вниз, і прирічкові горби здалися мені покинутими друзями, до яких я повернувся. Відчув, що неймовірно скучив і за цими горбами, і за вулицею, що спадала вниз у річкову долину, а тоді підіймалася вгору. Там був мій батьківський дім, і я вже ні про що більше не гадав, як блудний син, котрий повертається додому.

1 ... 42 43 44 45 46 47 48 49 50 ... 83
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)