У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

Отже, відстежуючи роль рільничої людності у збереженні етнокультурної ідентичності, не варто перебільшувати самого факту її мовного зросійщення. Зайвим підтвердженням цього може слугувати активна позиція багатьох сільських громад. Така, яку вдалося зафіксувати на зборах мешканців села Троїцьке Золотоніського повіту Полтавської губернії в листопаді 1905 р.: «У школах, судах, установах повинна вживатися українська мова, зрозуміла для населення»[65]. Тоді ж на Золотоніщині провели цікаве опитування серед місцевих селян, яке мало з’ясувати їхнє ставлення до їхнього ж мовлення. Результат виявився таким: понад 58 % респондентів висловили бажання передплачувати (за помірну плату) україномовну періодичну пресу, 52 % «стояли за такі ж підручники» (а ще 28 %, здебільшого неписьменним, це питання було байдуже), 86 % заявили, що бажають бачити викладання рідною мовою шкільних дисциплін. Близько 57 % підтвердили прагнення навчитися читати та писати і українською, і російською («по-панськи», «по-вченому»)[66].

Власне, на мовний імунітет своїх земляків 1907 р. звертав увагу С. Петлюра: «Селяни заявляють, що вони відчувають потребу національної школи на Україні і ганять русифікаторську політику уряду»[67]. Багато хто з хліборобів справді не міг переступити вербального бар’єра — більше того, залишався україномовним навіть тоді, коли це перешкоджало кар’єрним прагненням. Про такі явища в роки Першої світової війни В. Королів писав: «Селяни, які проходили в гласні, не знаючи московської мови і спостерігаючи до своєї таке зневажливе ставлення на кожному кроці.., часто соромилися вживання рідної мови й інколи через одне це мусили мовчати тоді, коли їм особливо треба було б говорити»[68].

Апатія у ставленні до статусу «мови предків» як масове явище — це радше поверховий зріз проблеми. Для з’ясування практичної ролі українських хліборобів у забезпеченні цього аспекту етнічної ідентичності наведемо епізод із сільського життя Київського повіту, описаний на сторінках «Вестника Юго-Западной и Западной России» (№ 4 за 1863 р.). Тримаючи в руках циркуляр, викладений почергово російською та українською, до одного з тамтешніх поміщиків прийшов місцевий волосний старшина. На запитання дідича, навіщо в документі «таке подвоєння», він відповів: «А хто його знає? Хто не зрозуміє однієї, той не зрозуміє й іншої». Для історика важливі не тільки слова селянина, а й політично упереджене резюме автора — професора Сильвестра Гогоцького («Ось відповідь простої людини, не знайомої ні з якими задніми думками»). Адже волосний старшина — українець-хлібороб, чиє ім’я залишилося для історії невідомим, виявив апатичність не лише до статусу української мови, а й байдужість до російської, на той час офіційної (державної)[69]. При цьому в повсякденному спілкуванні він, як і абсолютна більшість його оточення, залишався україномовним. Усе це дає підстави стверджувати, що «культурна сила самого народу», зокрема й мова (на думку П. Куліша, «орган національного самопочуття»)[70], виявилася набагато переконливішою за відверто кон’юнктурні студії таких інтелектуалів, як Гогоцький.

Підтвердження сказаного знаходимо в пізніших міркуваннях С. Єфремова. Вони датовані 1905 р.: «Погляд українця-селянина на російську мову як на мову „панську“; це переконання переходить від покоління до покоління від часів кріпосного права. І коли хто-небудь із селян скаже фразу російською, це викликає загальне кепкування з боку інших: „Панською, мовляв, говорить!“ І доводиться говорити „своєю“, аби не відчувати незручність перед батьками»[71]. Зміст цитати прямо вказує на існування у хліборобів стійкої мовно-етнічної ідентичності, що бере початок у глибинах традиційності, і саме тому в різній варіативності це явище існує й донині.

Про те, що етнокультурні імперативи мовного питання «зберігалися в цілості», свідчили численні повідомлення сільських кореспондентів. Серед наявних у нашому розпорядженні матеріалів особливої уваги заслуговує одне повідомлення з культурно ополяченої й водночас політично зросійщеної Волинської губернії. У ньому зазначалося, що корінні мешканці «одного з патріархальних сіл» (Божедарівки) не просто виявляли інтерес до губернських та повітових новин, а бажали отримувати той варіант повідомлень, що написаний зрозумілішою їм українською мовою.

Зважаючи на таку потребу користуватися рідною мовою, чим же тоді пояснити ту легкість, з якою селяни «її калічили», переходячи на суржик? Надто коли опинялися в російськомовному оточенні.

Мотиви такого поводження крилися в етосі — всьому, що пов’язане з поведінкою, вольовим життєвиявом людей. Схоже, саме своєрідна толерантність робила їх безпорадними перед владою, громадською думкою, продукованою російськомовним середовищем. Замкнена суб’єктивність, як унікальне на свій лад поєднання апатичності, терпимості, поступливості, самоізольованості, ніби змушувала зраджувати себе («вони не могли нікому відмовити»)[72]. Вочевидь, чітко виражена національна байдужість до мови, її статусу була міцно пов’язана з надмірно персоніфікованим сприйняттям соціально-політичного життя. А позаяк публічне обстоювання поглядів вимагало надмірних інтелектуальних та емоційних зусиль, то традиційно спрацьовувало безпечніше уникання будь-якої громадсько-активної позиції. Об’єктивно українське селянство протиставляло силовій асиміляторській політиці, яка використовувала всю наявну силу державного апарату, ментальну настанову маргінальності (пристосовництва) та відповідну їй світоглядну ідеологію справедливості. Помітна ж інфантильність була індивідуальною (а в історичному контексті й колективною) формою виживання в тій ситуації, коли хлібороби постійно почувалися заручниками часу.