У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

Безперечно, вплив інтелігенції на національне пробудження селян так однозначно тлумачити не варто. Особливо якщо зважити на зростання загальноукраїнської справи, ініціативу якої візьме на себе західноукраїнська інтелігенція, світогляд якої формувався, зокрема, й на творчій спадщині Т. Шевченка.

Проблему збереження ідентичності почасти зумовлювала та обставина, що інтелігенція, а тим паче самі селяни, не послуговувалися однорідним тлумаченням етнонаціональних інтересів. Історики сходяться на думці, що народний характер (який в Україні асоціюється саме з селянською верствою) не є випадковою сукупністю душевних рис і цілком залежить від зовнішніх історичних подій. Останні, вочевидь, лише «виховують, ламають» його, але не відображаються в ньому безпосередньо. У процесі життєдіяльності багатьох поколінь селянства насправді формувалася усталена ієрархія ментальних пріоритетів, яка ставала унікальною під дією передусім природно-кліматичного довкілля та соціального оточення.

Важливі обставини щодо селянства як основного носія і виразника етнічної культури добре простежуються, якщо порівняти соціальні структури тогочасних української та російської спільнот. Насамперед це видно з тих громадсько-політичних форм самовираження, що їх продукували згадані ментальні відмінності. Щодо росіян, то до «почуття сирітства без держави» і становлення у такий спосіб російської модерної нації були причетні урядовці, поміщики, підприємці (від стародавніх боярських родів, новоявлених нуворишів бізнесу до дрібних комерсантів, посередників, лихварів), а також традиційно об’єднані відповідною ідеологією та світоглядними цінностями широкі верстви населення. Здається, немає підстав сумніватися в тому, що примат державності домінував у російському національному характері, а ідеалом тамтешньої людини залишався «цар, який усе може». Українство ж, втиснуте в рамки «хуторянства», політично не почувалося повновладним господарем навіть у межах своєї ойкумени. Над селом неподільно панували ті ж таки російські (чи зросійщені) дворяни-землевласники, чиновники, священики, польські шляхтичі, євреї-посередники, «німці» (колоністи). За умов, коли «москаля не доводилося дядьком називати», освічена і професійно амбітна частина української людності реалізовувала свої мистецькі здібності переважно в чужорідному культурному середовищі, а політичний потенціал — в імперському державному організмі. Носієм «виразної етнічності» в пореформені десятиліття залишався простий люд, який за історично усталеною традицією був представлений хліборобським населенням сіл, містечок, а певною мірою і великих міст.

Немає підстав штучно перебільшувати, а тим паче ідеалізувати роль хліборобів в українському «національному відродженні», як, до речі, перевищувати міру самого модернізаційного поступу тогочасної української спільноти. Недоречність таких спроб стає очевидною, якщо зважити на мізерність потенціалу усвідомлення самим простолюдом сутності, мети, завдань національного руху, свого місця в цьому процесі. Водночас ототожнення понять «селянин», «народ», «люди», «малороси» в контексті тогочасної соціальної структури населення, зокрема політичних, господарських, культурних, церковно-релігійних зв’язків, — явище для другої половини XIX — початку XX ст. досить симптоматичне. Понад усе воно є показовим для виокремлення українського хліборобського населення з-поміж «загальноруської народності».

Історичне покликання українського селянства зберігати етнокультурну ідентичність було більш значущим за суспільно-політичну роль «аграрної глибинки» тих модерних націй, які формувалися на ґрунті титульних держав. Хоч як це парадоксально на перший погляд, але загалом неспроможне до конструктивних політичних дій малописьменне селянство зуміло відповісти на виклики долі.

Помітною обставиною, що «візуально вирізняла» етнічну неповторність українських селян, було їхнє ставлення до російської державності як до явища чужорідного. Про цю нелюбов нагадував, зокрема, стійкий потяг до традицій, які мали небагато спільного з чинними тоді політико-правовими нормами. У випадках невимушених контактів із посадовцями недовіра виникала вже на тій підставі, що вони «пани, люди в сюртуках». За ближчого знайомства селяни легко помічали принципові відмінності в поглядах «московських патріотів», а саме: православ’я, народність, державність як завойовницьку силу.