У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів
- Автор: Галушка А., Гирич І.
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-1491-0
- Жанр: История
Электронная книга - «У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів». Краткое содержание книги:
Романтиками й піонерами серед дворянських кіл, що почали відроджувати політичну еліту України, були декабристи та інші поодинокі представники колишньої української старшини першої половини XIX ст. Але нової переоцінки цінностей потенційна українська еліта, схоже, зазнала-таки після невдалого, але показового дебюту політичної діяльності Кирило-Мефодіївського братства, а також політизації українського національного руху в Галичині під час революції 1846—1848 років.
Дебютувати у ролі «провідників» нації на початку другої половини XIX ст. судилося дітям польських (точніше, сполонізованих колись українських[48]) дідичів-землевласників, відомих нам із підручників історії як «хлопомани»-народолюбці. І хоча самі вони офіційно заявляли про аполітичність своєї діяльності, є всі підстави вважати її політичною формою боротьби за національні права українців і водночас творенням (поверненням) Україні її еліти.
Так, на початку XX ст. Ф. Матушевський зазначав, що «хлопоманський» рух у тій формі, якої він набув у 1860-х рр., «треба вважати за цілком природний і розумний кінець розвою і зросту соціально-політичних, гуманітарних ідей, що прокинулися з початком XIX віку серед українсько-польської шляхти, розвою і зросту демократичної свідомости і романтичного народолюбства... Від науки та літератури народолюбним думкам треба було зробити дальший ступінь — до політики та громадських відносин. І цей ступінь зробила українсько-шляхетська молодь...»[49]
Далі була діяльність громадівців (1860—1880-ті рр.), «молодих громадівців» (ближче до кінця XIX ст.), виникнення українських політичних партій на Наддніпрянщині (початок XX ст.). Формуванню політичної еліти українства заважали заходи в рамках великодержавної й економічної реакції з боку російського уряду (надто помітної в 1880-х рр. і на початку XX ст.). З одного боку, це притлумлювало бажання деяких українських патріотів виступати з політичними вимогами, а з іншого — призводило до помітнішої радикалізації українського національного руху.
У 1890-х рр. і на початку XX ст. у Наддніпрянській Україні з’явилася низка організацій («Братерство тарасівців», Революційна українська партія, Українська радикальна партія та ін.), які висували програми більш радикального переформатування Російської імперії. У цих програмах уже були вимоги самостійності України, об’єднання наддніпрянських і наддністрянських українців в одній державі, а серед шляхів боротьби допускалися революційний і навіть збройний.
Нерідко ідейно підтримували й фінансували політичні плани цих організацій і партій відомі дворяни українського походження (Скоропадські, Чикаленко та ін.). Деякі з них, отримавши право представляти Україну в І Державній Думі Російської імперії, намагалися обстоювати українські інтереси у рамках її діяльності. Втім, скидається на те, що багато хто з цих діячів зневірився в можливості здобуття української автономності (самостійності) — надто після антинаціональної політики російського уряду напередодні та під час Першої світової війни.
Можливо, саме тому в листі до П. Стебницького від 2 квітня 1917 р. Є. Чикаленко писав: «Але боюсь я отих широких замірів... мало не самостійної України. Ми тільки перелякаємо великоросів у центрі і своїх ольстерців; уже є й приклади. Вже в Київському виконавчому комітеті с. д. кацап та один жид підняли ґвалт з приводу замірів українців посилати депутацію до Петербурга. Кадети про автономію України мовчать, і вони, очевидно, будуть проти неї; взагалі проти неї будуть всі, крім свідомих українців, яких тільки купка. Ну, нехай ще підтримають наші домагання інородці, а все-таки на „Учред. Собрании“ більшість буде проти автономії України, я в цьому глибоко певний»[50]. А 12 травня тому ж таки Стебницькому Чикаленко напише: «...За будуще боюсь, власне, за близьке, а не далеке. Що український народ доб’ється автономії, в тому певний, але питання — коли?»[51]
Відомо, що відповідь на запитання Чикаленка не забарилася. Але спроба 1918 р. відродити самостійну Українську державу у формі Гетьманату, де б влада забезпечувалася і легітимізувалася українським аристократичним родом, на жаль, не знайшла підтримки серед широких верств тогочасного українського суспільства. Ідеї «рівності», «братерства» та інші соціалістичні гасла, що завжди популярні в умовах війни і революції, завадили українській інтелігенції та іншому свідомому громадянству погодитися на свого «царя», коли щойно був скинутий російський.
Отже, у Наддніпрянській Україні другої половини XIX — на початку XX ст. спостерігалися своєрідні стосунки еліти і широких народних мас. На перший погляд, тут складалася ситуація, типова для станово-ієрархічного суспільства, де роль провідної верстви виконували привілейовані стани, які були цілком лояльними до імперської влади. Проте така схема була підважена, з одного боку, місцевою українською традицією, а з іншого — процесами трансформації традиційного суспільства. Як наслідок, у «шпаринах» імперських владно-панівних стосунків почали закладатися елементи власне національної української еліти. На певному етапі, принаймні до революції 1917 р., вона функціонувала в режимі «контреліти», особливо коли намагалася виявляти самостійну політичну активність. Через історичні обставини традиційні провідні верстви (нащадки козацької старшини, шляхта, дворянство) виявилися надто лояльними і, відповідно, кооптованими до імперської еліти. У кращому випадку вони мали подвійну свідомість і продовжували зберігати місцеву етнічну самобутність. Лише окремі представники традиційної еліти виявляли симпатії до української справи. У таких умовах роль національної еліти випала на долю української інтелігенції, яка й винесла на своїх плечах основну вагу реалізації національного проекту. Органічною складовою якого й було національне самоусвідомлення ширших мас.
Селянство як основний носій і виразник етнічної культури українців (Ю. Присяжнюк)
Потреба прояснити роль селянства у збереженні етнокультурної ідентичності українців Наддніпрянщини вмотивована насамперед тією обставиною, що за багатьма ознаками потенціал асиміляторського тиску й, відповідно, практична реалізація російського національного (імперського) проекту в XIX — на початку XX ст., попри їхню обмеженість, усе ж перевищували можливості українського національного руху. Принагідно нагадаємо, що йдеться про час, коли питання модерного націотворення вже стояло на порядку денному європейського історичного процесу.
Сучасний російський історик О. Міллер небезпідставно зазначає, що «історію змагання загальноросійського й українського проектів національного будівництва потрібно розказувати не тільки (а може, й не стільки) як історію успіху українського національного руху, а й як історію невдачі російських асиміляторських зусиль»[52]. При цьому він явно недооцінює або відверто ігнорує модерний потенціал «найнемодернішого класу» — селянства, навіть тоді, коли справедливо вказує на малу ефективність Валуєвського циркуляру й Емського указу щодо забезпечення перемоги проекту «великої російської нації». Так само, коли пише про неминучість серйозної політичної кризи в Російській імперії в перші десятиліття XX ст., неготовність і неспроможність влади радикально змінити політику в українському питанні. Натомість є серйозні підстави вважати, що, власне, українське селянство виявилося однією з тих «лихоносних» перепон для росіян, подолати які їхній, на перший погляд, потужний державний апарат так і не зможе. Як не спроможуться на її осмислення і російські історики — принаймні дотепер, до початку XXI ст., коли ґрунтовні дослідження в царині етнології, психології та лінгвістики суттєво розширюють пізнавальні горизонти їхніх студій і такою ж мірою стимулюють пошукові амбіції авторів.
48
Присяжнюк Ю., Шамара С, Ігнатенко Ю. Польські «сліди» українського народолюбства на зламі 1850—1860-х рр. // Вісник Черкаського університету. Серія: Історичні науки. — 2015. — Вип. 29. — С. 105—118.
49
Матушевський Ф. В. Б. Антонович при світлі автобіографії та даних історії. — К., 1909. — С. 34—35.
50
Листування Є. X. Чикаленка з В. К. Винниченком та П. Я. Стебницьким // Укр. іст. журнал. — 1997. — №5. — С. 126.
51
Там само. — С. 132.
52
Миллер А. И. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.). — СПб, 2000. — С. 4.