У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

Отож навіть на «окраїнах» Наддніпрянщини асиміляційні процеси відбувалися до певних меж. На тлі локального й ледве помітного стирання відмінностей між українцями й іноетнічними хліборобами істотно пришвидшувалася універсалізація культурного світу колишніх панщинників та різних категорій державних селян. Кепкування, відсутність вишуканих форм спілкування, гризня — усе, що дісталося від доби поневолення, залишалося притаманним їхнім взаєминам, коли «назва кріпака, кріпацької людини зумовила відчуження і разом з тим жалість до задавленої особи»[83]. У тих місцевостях, де модернізаційні впливи майже не відчувалися, досвіду одного-двох поколінь виявилося замало, щоб викреслити з пам’яті ті стосунки, коли «вільні» (державні) дивилися на «панських» (кріпаків) як на людей диких, «обголених» (збіднілих), поголовно «злодіїв і грабіжників». Ті ж, виснажені кріпосницькою дійсністю, учиняли в деяких місцях цілі набіги на вільні хутори скарбових селян, спустошували їхні баштани, городи, крали з поля, з хат, із лавок, на базарах. Вихваляючись своїми «подвигами», поміщицькі підлеглі перебували під протегуванням дідича, який переслідував їх лише в разі домашніх крадіжок.

Етнокультурна відмінність виявлялася до певної міри чітко й однозначно, коли малоросам доводилося оцінювати порівняно підприємливіших великоросів. Поселяючись на вже обжитих територіях Слобожанщини, ті в мисленні українських селян поставали людьми іншої вдачі. Тому сприймали їхні світоглядні цінності упереджено, а соціальну поведінку та господарський хист — з недовірою й підозрою. «Де двор — там вор, а де нема — там він найма», — говорили селяни про сусідів-росіян, «провину» яких помічали насамперед у тому, що ті віддавали перевагу промислам чи дрібному підприємництву перед землеробством[84].

Подібні оцінки мали місце і щодо регіональних груп чи навіть окремих родин. Траплялося, що, прагнучи йти в ногу з часом, частина колишніх козаків Полтавщини так втягувалася в торгівлю, що й землі свої проторговувала. Блукаючи в пошуках заробітків південними губерніями та Слобожанщиною, такі «перевертні» не лише «не набиралися розуму», а й зовсім розучувалися працювати на землі. У розумінні своїх же односельців, тобто тих, що трималися традиційних форм господарювання, «торгівля наклала на них огидне тавро»[85].

В умовах формування нових уявлень про себе та своє місце в сучасному світі в українських селян з’являлися деякі інновації в побуті. Так, парубки дедалі частіше витрачали останню копійчину на «панське вбрання». Те, у чому їхні батьки вбачали нерозсудливість і марнотратство, а чиновники — розбещеність та шалапутство, деякі юнаки й дівчата вважали виявом шляхетності й своєрідної культурності. Ця тенденція свідчила про їхнє бажання не задовольнятися тим, чого цілком достатньо було старшим поколінням. Утім, вона не була стійкою. З досягненням зрілого віку потяг селян до сучасної моди, зокрема й хизування одягом, поволі слабшав, розчиняючись у всюдисущому й поки що майже всесильному етнокультурному традиціоналізмі.

Отже, збереження основ звичного устрою, особливо домашнього, родинно-господарського характеру, не спонукало хліборобів по-модерному замислюватися над цінністю того етнокультурного середовища, до якого вони належали. Тобто «почуття національної ідентичності... ще не проникло у глиб мас сільського населення», його поява була явищем фрагментарним[86].

Однак, успадковуючи зразки панівних у поколіннях манер соціальних практик, люди «від плуга» об’єктивно виконували таку історичну місію. Водночас в умовах активізації модернізаційних впливів українське село дедалі частіше потрапляло в поле зору науковців і публіцистів, які зосереджували свої погляди на тих характерологічних рисах «мужицької нації», що відносно легко сприймалися на буденному рівні. На початку XX ст. ще донедавна єдиних і нероздільних простих мужиків упізнавали вже як «бідняків», «багачів», «злидарів» і «куркулів», тих, що чинять добро і шкоду, турботливих та пияків, господарів і робітників.

При цьому для абсолютної більшості сучасників селянство залишалося й надалі незбагненним, позаяк його «націоналізм» у цілому зберігав достатньо чітко виражену антимодернізаційну, точніше промонархічну, спрямованість.

Відомі деякі факти, датовані ще початком 1860-х рр. Коли 1862 р. київський цивільний губернатор М. Гессе об’їжджав підпорядковану йому територію з метою переконати селян у потребі складання уставних грамот, мав біля себе чиновника, який повторював його промови «малоросійською» й роздавав потім друковані примірники цього тексту волосним старшинам. Імовірно також переважна частина тих, котрі позиціонували себе українофілами, прагнули поширювати грамотність серед сільського простолюду українською мовою. А імперський міністр внутрішніх справ П. Валуєв вважав, що після звільнення селян із кріпосної залежності на перший план висувається проблема ліквідації неписьменності. В офіційному листуванні з Олександром II він натякав на потребу вирішення питання, гострота якого ставала дедалі відчутнішою. Кажучи сучасною мовою, потрібно було щось робити з невизначеністю національної ідентичності численного селянства підросійської України. Наступного року «безпроблемне питання» буде вирішене в радикальний спосіб.