У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів
- Автор: Галушка А., Гирич І.
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-1491-0
- Жанр: История
Электронная книга - «У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів». Краткое содержание книги:
Водночас (навіть 1905 р.), коли прихильники запровадження української мови в початковій школі вказували, що низький рівень грамотності селян пов’язаний із потребою навчання рідною мовою, влада їм відповідала, що це пояснюється передусім дворічним терміном навчанням. Таке розуміння абсолютно не впливало на реальний стан справ. За кілька десятиліть, які розділяли скасування кріпацтва від революційних подій початку XX ст., російська влада так і не спромоглася виправити становище.
Історики, які прагнуть до правдивого висвітлення проблеми ідентичності, асиміляції, етнокультурної самобутності українського селянства, у цілому справедливо вказують як на особливості та відмінності цієї спільноти, так і «низький асиміляційний бар’єр». Щоправда, мало уваги приділяють аналізові цих відмінних ознак. Такі однобічні підходи, що були притаманні радянській («інтернаціональній») історіографії, превалюють, на жаль, і в численних новітніх працях. Скажімо, культурологічна парадигма, що віднедавна набула популярності у студіях, спонукає до виявлення і прояснення спільних властивостей, притаманних традиційному селянству. Тому етнічні (точніше, етноментальні) характеристики дослідники простежують, як правило, або епізодично, або взагалі не звертають на них уваги.
Щодо посткріпосного селянства, за лінгвістичними особливостями якого інколи справді важко визначити, де «закінчувалися малороси і починалися великороси чи білоруси», то не варто ігнорувати двох обставин. По-перше, тривале перебування всіх трьох традиційних етнічних хліборобських культур під патронатом Російської держави, що суттєво впливало на трансформацію їхньої ідентичності в умовах формування модерного суспільства. По-друге, наукове з’ясування реального потенціалу асиміляції, а також згадуваних меж цього процесу. Російські історики, зокрема й такий визнаний фахівець з проблем історичної ідентичності, як О. Міллер, полюбляють акцентувати увагу на «майже добровільному», багатосоттисячному переходу українців у лоно російської етнокультури, однак чи не завжди обходять факт досить масового змалоросійщення численних етнічних груп, що мешкали на теренах Наддніпрянщини. Не кажучи вже про побутування українських говірок у регіонах, які в історіографії давно отримали великоросійську прописку (місто Севастополь та ін.). При цьому не пропустять нагоди зайвий раз поскаржитися на відсталість соціально-економічного розвитку Росії порівняно з провідними європейськими державами, що начебто не дало змоги логічно завершити процес русифікації. На наш погляд, постійне апелювання до відсутності залізничної мережі, відсталості промисловості, слабкої урбанізації насамперед підтверджує особливості модернізаційних процесів у суспільстві, та аж ніяк не є ключовою обставиною краху імперських планів. Для порівняння, наскільки б непереконливо виглядало твердження на кшталт: через ліквідацію Гетьманщини у XVIII ст. «національне відродження» в Україні історично запізнювалося.
Радикальний вихід для науковців з окресленого стану вбачаємо у включенні до пізнавального багажу внутрішнього світу (культури, ментальності, світу уявлень) хліборобської верстви. Соціоментальний (у розумінні синтезу усвідомлювано-практичного й приховано-стереотипного) підхід дає змогу визначити низку базових характеристик цієї самобутньої спільноти й передусім відповісти на питання історичності її внутрішньої автентичності. Адже ігнорувати сприйняття та ставлення самих хліборобів до подій, явищ, процесів, що відбувалися в їхньому житті, задовольнятися констатаціями на кшталт «прихильність селянина до його „української“ землі не варто міфологізувати», «місто в період, що його розглядаємо, просто не створювало достатньо робочих місць, які могли бути зайняті вихідцями з села», — це означає невиправдано спрощувати проблему, наперед прирікати себе на упередженість у її осмисленні. Тим паче важливо це робити, позаяк суто позитивістський підхід, опора на статистику не завжди точно забезпечують наближення до правдивого відображення минувшини, а нерідко використовуються для навмисної фальсифікації. Окрім того, долучення прихованого підґрунтя до творення дискурсу покликане істотно підважити авторитетність погляду на історію українського селянства як на виключно результат російсько-польського змагання, що виявлялося в політичній, соціально-економічній, культурній сферах. Перетворити рільників з об’єкта на суб’єкт власної історії — такий вихід вбачається для вдосконалення й оптимізації подальших наукових пошуків.
Насамкінець — щодо стереотипу «українського зрадництва» як стійкого імперативу імперського мислення політичних росіян. Його походження та сутність є цілком зрозумілими в контексті знань про їхню національну (великодержавну) свідомість, самобутній процес її формування. Вписавши свого часу українців як етнос (народ) в орбіту своєї ідентичності, вони стали довічними заручниками своїх уявлень, відтак приречені хворобливо реагувати на будь-який вияв їхнього національного пробудження та ствердження.
Інтелігенція в контексті «осучаснення» суспільної свідомості: між владою та народом, між «малоросійством» та «українством» (І. Монолатій)
У нинішній громадській думці поняття інтелігенції набуло широкого соціологічного трактування. Під ним розуміють ледь не всіх, хто «має освіту», «переважно працює розумово», «продукує культурні цінності» тощо. Такі уявлення складаються у людей тоді, коли їм пропонують замислитися над тим, кого б вони назвали інтелігенцією. Однак ще століття тому такого поширеного погляду на інтелігенцію в Україні ми б не зустріли. У російсько-імперський період української історії (фактично все XVIII, XIX і початок XX ст.), а тим паче раніше, взагалі було важко уявити, що існує чимала кількість людей, які живуть за рахунок інтелектуальної праць У зв’язку з цим Історикам варто б з’ясувати, що це поняття має, так би мовити, свою «культуру вжитку», залежно від епохи, місця й обставин.
Учені давно намагалися з’ясувати процес епохальних змін значення слова «інтелігенція». Наразі відомо, що античні автори вживали це поняття для характеристики людського самопізнання, що виявлялося у внутрішніх розумових операціях і переживаннях людини. Середньовічні мислителі надали йому релігійного змісту (воно передбачало пізнання Бога). В епоху Реформації та Просвітництва до нього було внесено гуманістичний сенс і водночас ознаку причетності до Божественного розуму. Завершення цієї тенденції сучасні філософи вбачають в ідеях німецьких класиків (І. Канта, Г. Гегеля), які розуміли інтелігентність як властивість людської свідомості, що пізнає, осягає світ, а також як особливий стан «теоретичного духу», що досяг свого самоусвідомлення[87].
Лише в XIX ст. поняття «інтелігенція» стало використовуватися на позначення особливої соціальної групи. Привнесення в це поняття соціологічного змісту і використання його для найменування соціального прошарку, що охоплює освічених людей, відбулося у 1830—1840-х рр. Причому в Російській імперії фактично відразу ж склалася традиція називати інтелігенцією «передових людей, що прагнули ставити свої інтелектуальні здібності на служіння суспільству, суспільному благу, стурбованих долею народу та вітчизни». Тобто, щоб бути інтелігентом, було мало формального здобуття освіти. Тогочасного інтелігента шанували та пізнавали за ознаками великого інтелекту, високої моральності, шляхетності й такої собі жертовності на благо інших, як правило, знедолених верств.
Аналогічно до ситуації в усій Російській імперії, в Україні поняття «інтелігенція» набуло свого соціокультурного значення (для позначення конкретного кола людей та їхньої культурної місії) і ввійшло в суспільний ужиток у другій половині XIX — на початку XX ст. Фактично відтоді верства, яку позначало це слово, стала предметом наукової (і не тільки) критики для багатьох суспільствознавців і природно породила велике розмаїття думок про неї. Основним недоліком, який часто можна спостерігати в ініціаторів полеміки щодо визначення поняття «інтелігенція» на сучасному етапі, є те, що кожен із них користується виключно своїми (власне, нинішніми) уявленнями про нього. Тим самим порушується принцип історизму як такий. Позаяк у нашій книзі йдеться фактично про українську інтелігенцію другої половини XIX — початку XX ст., ми будемо послуговуватися тим значенням «інтелігенції», яке воно мало в зазначений період.
87
Мамедов Р. Интеллигенция как социальная общность, её жизнедеятельность и роль в современном мире: Автореф. дис. д-ра филос. наук. — М., 1993. — С. 5.