У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

Ідеалізуючи у своїх мріях землю і працю на ній, продукуючи на цих поглядах певний стиль поведінки, селяни саме в такий спосіб зберігали «племінну» самобутність. Вороже ставлення до росіян і поляків як до землевласників виявлялося в них значно сильніше, ніж упереджене поводження з цими групами населення на етнічному ґрунті.

Своєрідний хліборобський устрій слугував однією з тих об’єктивних підвалин, які зумовлювали існування «хуторянського» патріотизму. Його збереження визначала настійна й віковічна потреба вільної праці «на землі-годувальниці». Відома прихильність українофілів до України асоціювалася у селян із любов’ю до рідної землі майже в прямому розумінні. Це почасти позначалося й на творчості патріотично налаштованих інтелектуалів.

Ідеалізоване в уявленнях інтелігенції «хуторянство» наддніпрянських селян означало збереження притаманного їм способу життєдіяльності. За таких обставин вони залишалися далекими до будь-яких національно об’єднавчих ідей. Дещо розчарований у своїх земляках-хліборобах, Б. Грінченко наприкінці XIX ст. зазначав: «З досвітку й до смерку працює (селянин) за шматок хліба. Така людина буде байдужа до всяких національних справ, до всякого патріотизму, опріч того патріотизму, що велить обороняти свою хату, одежу, їжу, як їх видимо хто однімає»[61]. Утім, віддаючи належне спостережливості та заувагам визначного українського культурно-громадського діяча, маємо підстави трактувати роль селянства стосовно ймовірного пожвавлення національного ствердження дещо ширше. Адже, крім страху й невпевненості за власну оселю та господарство, патріотизм хлібороба охоплював «емоційно насичену» соціальну поведінку в журбі за батьківщиною і всім рідним. Така громадська активність мала певну перспективу на етапі формування модерного суспільства.

Видимою ознакою, яка синтезувала цілісність культури, була мова. У той час, як окремі патріотично налаштовані інтелігенти, наражаючись на репресії російського уряду, прагнули витворити з народно-діалектного спілкування («наріччя», «піднаріччя», «говірок») літературний варіант, наділивши його здатністю виконувати символічну, національно-репрезентативну роль, селянство «відзначилося» практичним використанням мови. Незважаючи на вкрай несприятливі політичні умови, нею спілкувалася абсолютна більшість хліборобів. Водночас «калічена Московщина» залишалася для них неприйнятною, хоча й цілком зрозумілою та почасти вживаною. «Кожний наш мужик знає, — зазначав з цього приводу С. Рудницький, — що московська та польська мови чужі йому»[62].

Сільський простолюд, залишаючись переважно неграмотним, офіційної російської мови ґрунтовно не вивчав. У селах Наддніпрянщини хронічно не вистачало шкільних приміщень, учителів, підручників. Зрештою, ідеологічно декларований і підтримуваний відповідними пропагандистськими заходами русифікаторський вплив на хліборобів насправді переконливим не був. І справа не тільки в недостатньому економічному забезпеченні імперської політики в освітній сфері, а й у тому, що в кінцевому підсумку висока обізнаність та ерудованість українських селян могла пробуджувати в них думки про потребу належного поцінування рідної мови.

Той незначний відсоток селянства, який долучався до «культурно-мистецького міста», «вибивався в люди», здобуваючи початкову освіту російською, схильний був ігнорувати своє соціальне коріння. Цей «провал пам’яті» аж ніяк не означав радикальних змін у ментальності, точніше кажучи, не призводив до безповоротної асиміляції.

Щодо мови як національного символу, то в хліборобському середовищі другої половини XIX — початку XX ст. майже неподільно панували несвідомі аполітичність, лояльність, байдужість. Цьому сприяла неспроможність «жорстко опиратися чужим впливам». Служба в армії, навчання в містах, перебування на заробітках — далеко не повний перелік тих вербальних і письмових середовищ, де «людина від плуга» могла забувати рідну мову. На думку деяких державних посадовців, українські селяни навіть були схильними перейматися почуттям загальноросійської народності, усвідомлювати себе справжньою російською людністю. Проте, виходячи з логіки міркувань самих хліборобів і спираючись на спостереження представників інтелігенції, вкотре конкретизуємо: характер такого ставлення до етнокультурних джерел зумовлювала природна інфантильність світосприйняття.

Кілька слів про соціально-політичний аспект цієї трансформації. Маємо на увазі ту ж нагоду «вибитися в люди», приєднавшись до громадської організації, представницьких чи адміністративних структур влади. Типовим явищем тут можна вважати спроби окремих селян обійняти посади гласних у земських установах. Таке кар’єрне зростання означало не тільки можливий успіх у вузькополітичному значенні, а й велику перемогу над історично сформованим світоглядним комплексом. Тож не дивно, що у прагненні хоч якось бути схожим на авторитетне панство, переважна частина гласних від селянського загалу невимушено переходила на спілкування російською. Однак цей процес не супроводжувало руйнування глибинних (архетипних) пластів ментальності. «Готових до русифікації малоросів» від рідної мови відвертала не її орфографічна непридатність, а майже винятково низький і, як мало здаватися, приречений на віковічну неповноцінність соціальний статус («мужицькість»)[63]. А якби не існувало такої народної дипломатії, то де вже «сірому мужикові» було мріяти про кар’єру.