Таємна троянда

Одного зимового вечора старий лицар в іржавій кольчузі поволі їхав верхи лісистим південним схилом Бен-Балбена, дивлячись, як сонце заходить над морем за багряні хмари. Його кінь стомився, бо мандрівка була довга; шолом йому прикрашав не гребінь тамтешнього лорда чи короля, а маленька рубінова трояндочка, яка щомиті відливала густим багрецем. Сиве волосся безладно спадало тонкими пасмами лицареві на плечі, і це додавало меланхолії його обличчю — обличчю одного з тих, хто рідко приходить у світ, і завжди на лихо, він з тих мрійників, що мусять здійснювати свої мрії, і тих людей дії, що мусять мріяти про свої діяння.

Трохи подивившись на сонце, лицар впустив віжки на шию свого коня і, простягнувши обидві руки до заходу, мовив:

— О Божественна Трояндо Розумового Полум’я, хай врата миру нарешті відчиняться переді мною!

І раптом з лісу, за кількасот ярдів вище по гірському схилу, донісся пронизливий вереск. Лицар зупинив коня, прислухався і почув у себе за спиною тупіт ніг і гомін.

— Їх б’ють, аби загнати на вузьку стежку, що веде до ущелини, — сказав хтось, і за мить з лицарем порівнявся тузінь селян, озброєних короткими списами, вони стали трохи оподаль, тримаючи в руках свої сині шапки.

— Куди ви йдете зі списами? — запитав лицар, і один селянин, який скидався на ватажка, відповів:

— Нещодавно з гір спустилася зграя лісових розбійників і поцупила свиней в одного діда, який живе біля озера Ґлен-Кар, то ми й кинулися навздогін. Зараз, коли ми розвідали, що їх учетверо більше за нас, ми йдемо за ними назирці й незабаром розповімо про цю притичину де Корсі, а якщо він нам не допоможе, то Фіцджеральдові, адже де Корсі й Фіцджеральд недавно помирились і ми не знаємо, чиї ми.

— Але на той час, — відказав лицар, — розбійники вже з’їдять свиней.

— Тузінь людей не здатен на більше, а якби всі в долині поставали на вуха і важили життям заради двох свиней, а хоч би й заради двох тузнів свиней, то це було б нерозумно.

— Скажіть-но мені, — почав лицар, — а той дід, якому належать свині, — побожний і щиросердий?

— Він щирий, як і кожен, і побожніший за всіх, бо щоранку перед сніданком молиться святому.

— Тоді було б добре його оборонити, — відказав лицар, — і якщо ви битиметеся з лісовими розбійниками, то в бою я візьму головний удар на себе, а ви ж добре знаєте, що чоловік у броні вартий багатьох отаких, як оце, розбійників, вбраних у вовну та шкури.

І ватажок обернувся до своїх товаришів і спитав їх, чи готові вони ризикнути, але їм, схоже, кортіло повернутись до своїх халуп.

— А лісові розбійники — зрадливі й нечестиві?

— Вони зрадливі в усіх своїх справах, — відповів один селянин, — і ніхто не чув, щоб вони молилися.

— Коли так, — сказав лицар, — я дам п’ять крон за голову кожного лісового розбійника, якого ми уб’ємо у бою. — Тоді попросив ватажка показати дорогу, і всі вони продовжили путь разом. По якомусь часі дійшли вони до втоптаної звивистої стежки, що вела в ліс, пройшли нею стільки ж, як пройшли були доти, і почали підійматись лісистим схилом гори. Невдовзі стежка стала дуже прямою та крутою і лицар мусив спішитись та залишити коня, прив’язавши його до дерева. Вони знали, що були на правильному шляху: на м’якій глині було видно сліди гостроносих черевиків упереміш із роздвоєними слідами свинячих ратиць. Скоро стежка стала ще стрімкіша, і оскільки сліди ратиць закінчились, вони зрозуміли, що звідти розбійники понесли свиней на руках. То тут, то там довгий слід на глині давав знати, що свиня сповзала донизу і її трохи волокли по землі. Так селяни з лицарем просувалися хвилин двадцять, аж ось почувся різноголосий гамір, отже, вони догнали розбійників. А коли голоси втихли, стало зрозуміло, що і їх уже так само почули. Вони обережно наддали ходú, і хвилин за п’ять один із них угледів за кущем ліщини краєчок шкіряної камізельки. Об лицареву кольчугу вдарилася стріла і відскочила, не завдавши йому шкоди, а тоді на них полетіла ціла хмара стріл, і дзижчали вони, наче великі бджоли. Селяни бігли й дерлись по схилу, дерлись і бігли на розбійників (які тепер поставали на видноті поміж кущів, і в руках у них ще тремтіли луки), бо мали лише списи й мусили відразу напасти врукопаш. Лицар був попереду і потяв мечем спершу одного, а далі й другого лісового розбійника. Селяни стали кричати і, прискоривши ходу, потіснили викрадачів на пласку вершину гори, а там побачили й двох свиней, які тихо рились у низькій траві, відтак оточили їх і погнали назад на вузьку стежку: старий лицар ішов тепер останнім і разив розбійників одного за другим. Селяни не зазнали важких ран, бо в бою він узяв головний удар на себе, як було добре видно з кривавих прорізів на його кольчузі, а коли вони підійшли до стежки, він звелів їм гнати свиней у долину, а сам, мовляв, стоятиме там і охоронятиме путь їхнього відступу. Тож ураз він зостався сам, і лісові розбійники, чий напад він відбив, могли б на місці покінчити з ним, ослаблим від втрати крови, якби через страх вони не дременули геть.