Таємна троянда

Старезний дідок, такий весь худющий, мов та пташина лапка, — от сама лише шкіра та кості, — сидів замислившись на кам’янистому бéрезі плаского, порослого ліщиною острова, що розлігся в найширшій частині Лох-Ґіллу[36]. Біля старого примостився смаглявощокий хлопець сімнадцяти років і задивився на ластівок, які черкали крилами об тихе плесо, ганяючись за мухами. Дідок був у вбранні з потертого синього оксамиту, а хлопець — у ворсистій куртці та синій шапочці, на шиї ж він мав вервечку з синіх намистинок. За спинами в них виднівся з-за дерев маленький монастир. Його давно колись підпалили блюзніри з партії королеви[37], але хлопець заново поклав стріху з очерету, аби старому було де притулитись у його останні дні. Втім до лопати в монастирському садку він не брався, й посаджені ченцями лілії та троянди так розбуяли, що їхня безладна пишнота зустрілася і змішалася з навколишніми заростями папороті, які дедалі наступали. Папороть за ліліями та трояндами була така висока, що дитина, зайшовши в неї, заховалася б з головою, навіть якби стала навшпиньки, а за папороттю росло багато ліщини та дубків.

— Господарю, — заговорив хлопець, — не до снаги вам цей довгий піст і втомливе приманювання тією вашою горобиновою паличкою після заходу сонця істот, які живуть у воді та серед ліщини й дубків. Відпочиньте трохи від усіх цих трудів, бо сьогодні рука ваша якось важче лягає на моє плече, а ноги ваші ступають не так твердо, як раніше. Кажуть, що ви — старший за орлів, а проте не прагнете спочинку, як то належить на старості.

Говорив він завзято, палко, бо ж серце його належало сьогоденним словам та думкам, а старий відповідав повільно і розважливо, бо ж серце його належало нетутешнім дням та нетутешнім діянням.

— Я розповім тобі, чому не годен спочивати, — відказав він. — Ти маєш право це знати, бо служив мені понад п’ять років вірно і навіть з любов’ю, дещо розраджуючи мою самотність, на яку завжди роковано мудрих. І тепер, коли близький кінець моїх трудів та справдження моїх надій, тобі тим паче потрібно довідатися про це.

— Господарю, не думай, що я розпитуватиму тебе. Моє діло — підтримувати вогонь і мостити очеретяну стріху щільно, аби вона не протікала під час дощу, та міцно, аби вітер не розметав її поміж дерев, а ще моє діло — діставати з полиць важкі книги, й витягати з кутка великий розмальований сувій з іменами сúдів, і весь цей час зберігати своє серце недопитливим та смиренним, бо я добре знаю, що Бог у щедроті своїй сотворив окремішню мудрість для кожної живої тварі, й робити все це і є моєю мудрістю.