Таємна троянда

Коли хтось запитував короля про звичайні життєві речі — аби він розсудив суперечки про межі, чи заблукалу худобу, чи кровну помсту, — він звертався за порадою до того, хто стояв до нього найближче, але дотримувано цієї церемонії лише з огляду на двірський етикет — ніхто-бо не знав, що всі ці матерії королю заступала пелена дум і мрій, які заполонили його душу, наче воїнство, що стинається в битві. Ще менше хто знав, що його серце заблукало між полчищами невідступних дум і мрій, здригаючись від власної всепоглинущої самотности.

Серед тих, хто приходив, аби на нього подивитись і послухати його, була й донька короля одного далекого маленького королівства, а коли наш король її побачив, то полюбив, бо ж була вона прекрасна тією дивною блідою красою, яка не властива жінкам його країни, — але Дана, велика мати, вклала їй у груди таке саме серце, як і в інших, і коли принцеса довідалася про таємницю соколиного пір’я, то охопив її великий жах. Коли зібрання закінчилось, король покликав її до себе і заговорив про її красу, і зложив їй хвалу так просто і щиро, ніби вона була героїнею сказання, складеного бардами, і знічено попросив її відповісти на його любов, бо ж був він вправний лише у мрійництві. Приголомшена його величчю, принцеса не то дала йому згоду, не то відмовила, бо прагнула одружитися з воїном, який подужав би перенести її на руках через гори. День по дню король підносив їй дарунки — пугарі з вушками із золота та фіндрінні[32], виготовлені чужоземними майстрами, заморські тканини, які, хоч і були виткані вмілими руками, здавались їй не такими прекрасними, як яскраві тканини її батьківщини, — і все ж завжди вона не то усміхалась, не то хмурилась, не то поступалась, не то обдавала холодом. Король склав їй до ніг свою мудрість і розповідав, що герої після смерти повертаються у світ і заново починають вершити подвиги, що добрі й веселі люди Богині[33] прогнали похмурих і потворних велетнів, і підводний народ[34], і ще силу-силенну всього, про що навіть сúди забули — чи тому, що сталося це дуже давно, чи тому, що не мали часу про це думати, — і все ж принцеса майже відмовляла королю, а він, однак, сподівався, бо не вірив, що за красою, так подібною до мудрости, може ховатись пересічне серце.

Жив у дуні високий золотоволосий юнак, вправний у боротьбі та об’їжджуванні коней, і одного дня король, гуляючи в саду, що ріс між захисним ровом та лісом, почув його голос із верболозів, серед яких ховалися води того рову.