Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Классическая проза » Таємна троянда
Таємна троянда - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Таємна троянда

Электронная книга - «Таємна троянда». Краткое содержание книги:

До цієї збірки малої прози Вільяма Батлера Єйтса (1865–1939), лідера ірландського літературного відродження, Нобелівського лавреата, увійшли твори, натхненні ірландськими віруваннями та сказаннями, вченням розенкрейцерів та іншими містичними доктринами. Головною темою оповідей, хронологія яких сягає від дохристиянських часів до сучасної авторові доби, є одвічна боротьба між духовним і природним началами. Герої книжки — поети й закохані, ченці та вчені мужі, лицарі-іоанніти і члени Ордену Алхімічної Троянди — самопосвятно служать невловному ідеалу, втіленому в містичному óбразі троянди, між пелюстками якої проглядає то позачасове видиво спіритуальної краси, то безкінечно дороге обличчя коханої жінки, то вічна душа Ірландії…
1 ... 4 5 6 7 8 9 10 11 12 ... 58
Перейти на страницу:

— Відчини! — крикнув ще якийсь голос. — То я — баба сірого сокола і стережу його гніздо в темряві великого лісу.

Годувальниця знову відчинила двері, хоча її пальці так тремтіли, що ледве вона змогла впоратись із засувом, і ще одна сіра жінка, така сама стара, як і перша, і з таким самим пір’ям замість волосся ввійшла до хати і теж стала над колискою. Невдовзі надійшла третя сіра жінка, за нею — четверта, а тоді — ще одна, і ще одна, і ще одна, аж нарешті в хижі стало тісно від їхніх височезних постатей. Довго так простояли вони мовчки й недвижно, бо ж були з тих, кого ніколи не турбувало пересипання піску в пісочному годиннику, аж нарешті одна з них прожебоніла тихеньким тоненьким голоском:

— Сестри, я ще здалеку впізнала його за червоною барвою його серця під сріблистою шкірою.

А друга мовила:

— Сестри, я впізнала його, бо серце його б’ється, наче пташка у срібних сітях.

А тоді слово взяла третя:

— Сестри, я впізнала його, бо серце його співає, наче пташка, щаслива у срібній клітці.

А потім вони заспівали разом, і ті, хто стояв найближче, гойдали колиску довгими зморшкуватими пальцями, і голоси їхні були то ніжні та ласкаві, то подібні до вітру, що дме у великому лісі, ось яка була їхня пісня:

Зникне з очей — зійде з гадки. Мужі, і жони, і їхні нащадки, Вперті, безпутні й повні хиб, Крали довго наш білий хліб, Крали наше олтарне каміння; Дощ, і град, і грім єдині Та посірілі червоні серця Залишаться вірні нам до кінця.

Коли пісня стихла, та баба, яка говорила першою, мовила:

— Нам зосталося тільки домішати до його крови краплю нашої крови.

І вона роздряпала собі руку гострим веретеном, яке на її веління принесла годувальниця, і крапнула на вуста дитини краплю крови, сірої, мов туман, — та й вийшла з хати в темряву. Тоді й інші мовчки вийшли одна по одній, і за весь час дитя ні разу не розплющило своїх рожевих повік, а вогонь не перестав танцювати, бо перше було надто нетямуще, а другий — надто радісний, аби збагнути, що за могутні істоти щойно схилялись над колискою.

Коли баби пішли, годувальниця осміліла, поквапилась до дуну Верховного короля і посеред зали зібрань закричала, що сúди[30], добрі чи злі — вона не відає, схилялись уночі над дитиною; і король та його поети й законники, мисливці й кухарі, ще й найкращі воїни пішли з нею до хижі, обступили колиску і розгаласувались, мов сороки, а дитя сіло й дивилось на них.

Минуло два роки — і король загинув у битві з ферболґами[31], і поети та законники почали правити від імени спадкоємця, але зауважили, що невдовзі він і сам доросте до володаря, бо ніхто ще не бачив такого мудрого хлопчика, і від мазанки до мазанки бідняків передавалися з уст в уста оповідки про те, як він ставив нескінченні запитання про життя-буття богів та створення світу. Усе було б добре, якби не чудо, що занепокоїло всіх чоловіків та жінок, які просто без угаву про нього торочили. У волоссі дитини стало рости сіре соколине пір’я, і, хоча годувальниця постійно його зістригала, незабаром його виростало ще більше. Це не було щось небуденне, бо дива в ті часи траплялись на кожному кроці, але стародавній закон Ері говорив, що трон не може посісти людина, котра має якусь тілесну ваду, а оскільки сірий сокіл — дике створіння, яке живе у повітрі, ніколи не сідає за стіл і не слухає пісень поетів при світлі вогнища, то не інакше як той, у чиєму волоссі росте соколине пір’я, — зурочений та прóклятий, і народ не міг відділити своє захоплення мудрістю, що зростала у хлопчику, від страху перед нелюдською кров’ю, що текла в його жилах. Проте всі вирішили, що він має владарювати, бо вже неабияк набідувались від недоумкуватих королів та своєї власної недолугости, а до того ж бажали день у день споглядати виставу його життя, і всі боялись лише того, що велика спадкоємцева мудрість зобов’яже його підкоритися закону і приклúкати когось іншого, людину пересічного розуму, правити замість себе.

Коли дитині виповнилося сім років, верховний поет зібрав поетів і законників, аби розглянути і зважити всі ці питання. Хлопчик уже помітив, що ті, хто довкола нього, мають лише волосся, і хоч вони казали йому, що й у них росло колись пір’я, але повипадало через гріхи їхніх предків, однак знали, що малий довідається правду, коли почне мандрувати по всій країні. Добре поміркувавши, поети й законники ухвалили новий закон, який повелівав кожному під страхом смерти вплітати собі у волосся сіре соколине пір’я і розіслали по всій країні ловців із сильцями, пращами та луками, аби зібрати досить пір’я. А ще постановили, що кожного, хто скаже дитині правду, скинуть зі скелі в море.

вернуться

30

Сúди (д.-ірл. síde, одн. síd; у сучасній ірландській трансформувалось у sí, вимовляється «ші») — первісно боги поганської Ірландії, плем’я богині Дану (Tuatha Dé Danann), яке після завоювання Ірландії синами Міля (мілезіанцями) оселилось у чарівних курганах — сидах, що й дали їм назву (інакше áes síde — народ з чарівних курганів), за іншою версією — переселилось на потойбічні Блаженні острови. Згодом — чарівні казкові створіння на кшталт ельфів чи фей (англ. відповідник fairy — фейрі).

вернуться

31

Ферболґи, власне — фірболґи (д.-ірл. Fir Bolg — люди мішків, одн. fer) — четверте з міфічних племен, які по черзі заселяли Ірландію у стародавні часи. Назву трактують по-різному. «Книга завоювань Ірландії» (Lebor Gabála Érenn) повідомляє, що греки, поневоливши фірболґів, примушували їх носити мішки із землею чи глиною. Натомість у сазі «Перша битва під Маґ-Туїред» (Cét-chath Maige Tuired, д.-ірл. Mag Tuired — дослівно «Долина Веж» чи «Долина Стовпів») сказано, що фірболґи мусили селитись на безплідних кам’янистих ґрунтах, але наносúли на них багато доброї землі й перетворили на родючі поля.

1 ... 4 5 6 7 8 9 10 11 12 ... 58
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)