Таємна троянда

Коли пісня стихла, та баба, яка говорила першою, мовила:

— Нам зосталося тільки домішати до його крови краплю нашої крови.

І вона роздряпала собі руку гострим веретеном, яке на її веління принесла годувальниця, і крапнула на вуста дитини краплю крови, сірої, мов туман, — та й вийшла з хати в темряву. Тоді й інші мовчки вийшли одна по одній, і за весь час дитя ні разу не розплющило своїх рожевих повік, а вогонь не перестав танцювати, бо перше було надто нетямуще, а другий — надто радісний, аби збагнути, що за могутні істоти щойно схилялись над колискою.

Коли баби пішли, годувальниця осміліла, поквапилась до дуну Верховного короля і посеред зали зібрань закричала, що сúди[30], добрі чи злі — вона не відає, схилялись уночі над дитиною; і король та його поети й законники, мисливці й кухарі, ще й найкращі воїни пішли з нею до хижі, обступили колиску і розгаласувались, мов сороки, а дитя сіло й дивилось на них.

Минуло два роки — і король загинув у битві з ферболґами[31], і поети та законники почали правити від імени спадкоємця, але зауважили, що невдовзі він і сам доросте до володаря, бо ніхто ще не бачив такого мудрого хлопчика, і від мазанки до мазанки бідняків передавалися з уст в уста оповідки про те, як він ставив нескінченні запитання про життя-буття богів та створення світу. Усе було б добре, якби не чудо, що занепокоїло всіх чоловіків та жінок, які просто без угаву про нього торочили. У волоссі дитини стало рости сіре соколине пір’я, і, хоча годувальниця постійно його зістригала, незабаром його виростало ще більше. Це не було щось небуденне, бо дива в ті часи траплялись на кожному кроці, але стародавній закон Ері говорив, що трон не може посісти людина, котра має якусь тілесну ваду, а оскільки сірий сокіл — дике створіння, яке живе у повітрі, ніколи не сідає за стіл і не слухає пісень поетів при світлі вогнища, то не інакше як той, у чиєму волоссі росте соколине пір’я, — зурочений та прóклятий, і народ не міг відділити своє захоплення мудрістю, що зростала у хлопчику, від страху перед нелюдською кров’ю, що текла в його жилах. Проте всі вирішили, що він має владарювати, бо вже неабияк набідувались від недоумкуватих королів та своєї власної недолугости, а до того ж бажали день у день споглядати виставу його життя, і всі боялись лише того, що велика спадкоємцева мудрість зобов’яже його підкоритися закону і приклúкати когось іншого, людину пересічного розуму, правити замість себе.

Коли дитині виповнилося сім років, верховний поет зібрав поетів і законників, аби розглянути і зважити всі ці питання. Хлопчик уже помітив, що ті, хто довкола нього, мають лише волосся, і хоч вони казали йому, що й у них росло колись пір’я, але повипадало через гріхи їхніх предків, однак знали, що малий довідається правду, коли почне мандрувати по всій країні. Добре поміркувавши, поети й законники ухвалили новий закон, який повелівав кожному під страхом смерти вплітати собі у волосся сіре соколине пір’я і розіслали по всій країні ловців із сильцями, пращами та луками, аби зібрати досить пір’я. А ще постановили, що кожного, хто скаже дитині правду, скинуть зі скелі в море.